XIV
Мандрівка
– Гой!.. Гой!..
Сильний крик, що не був подібний до звірячого реву і мав певні форми, не позбавлені змісту, на мент сполошив балакучих папуг та дивовижних птахів, що гойдались на великих столітніх вітах дерев. Якась мавпа перескочила з дерева на дерево, чіпляючись за зручні галузки, розлютовано клацаючи щелепами. Її спокій раптово було порушено, і вона обурливо висловлювала своє незадоволення. Потім вона пронизливо, дико закричала, і їй десь з нетр відповіла друга мавпа. Далеке жалібне гавкання шакала доповнило цю лісову симфонію, що її швидко заглушили говір, вигуки та вереск орди людей, що посувалась лісом.
Величезні дерева, хащі, ліяни та густі кущі загороджували путь. Соняшне проміння ледве пробивалося крізь велике важке листя, що перепліталося вгорі й утворювало зелений намет. Яскраві плями світла гойдались на великому листі папороті, утворюючи дивовижні візерунки. Вогкі пахощі наповнювали повітря, робили його густим та задушним.
Велика орда людей посувалася лісом. Сполохані благородні олені швидко бігли вперед, ламаючи стрункими ногами папороть. Великі тінясті роги на ходу збивали сухі галузки та листя, що звисало до землі. Якийсь самець стурбовано сурмив, видуваючи повітря з легенів, він попереджав самицю, що бігла поруч. Треба було тікати. Маленькі сполохані звірки злякано ховалися в своїх норках та кущах.
Вони почували, що йде найсильніший звір, якого треба було берегтися. Навіть такі звірі, як тигр або ведмідь, і ті ховалися в нетри, не відважуючись напасти на двоногих.
Орда людей була численна, і, маючи попередній досвід, вона посувалася в певному порядку, що його додержували лише деякі звіри. Через це в будь-який момент орда могла захищатись од нападу, і ні один звір не насмілився побентежити її.
Лише з нетр кущів та папороті виблискували фосфоричні хижі очі леопарда, дикої кішки або короткомордої гієни. Швидкі, але боягузливі шакали крутилися навколо, жалібно гавкаючи й дратуючи інших звірів. Це був передовий, вічно голодний загін, що не нехтував навіть їжею із своїх приятелів.
Люди не зважали на таке дивовижне оточення, це було звичайне явище, що не могло їх турбувати. Багато більше турбували буйні рослини, що загороджували путь і що з ними доводилось воювати з кам’яною сокирою в руці.
Вдари сокири, гомін, вигуки та хряск кущів наповнювали ліс, посуваючись непереможно вперед і лишаючи по собі вузьку прогалину, що її подекуди перебігали шакали, обнюхуючи повітря та землю, де іноді можна було напнутися на смачні покидьки.
В орді людей було біля п’ятдесяти чоловіка. Це були лісові мисливці, що полювали на оленя, тура, билися з ведмедем, ненавиділи тигра та гієну і з пошаною ставилися до лева, хоча й дуже любили його шкуру. З найбільшої пошани користувався мамут. І з того часу, як він почав помітно вимирати, повага до нього зростала.
Спереду орди йшло декілька чоловіка, що відганяли хижих звірів й пробивали дорогу крізь хащі, потім ішли жінки та діти, що в шкіряних мішках несли різне господарське приладдя та поживу. Позаду та по боках ішли озброєні сагайдаками, луками та списами юнаки, що захищали дітей та жінок од несподіваних нападів.
Всі були вдягнені в звірячі шкури, але тепла спокійна погода дозволяла лише підперізуватися, залишаючи груди й спину відкритими. Засмажене, міцне, волосате тіло людей відбивало соняшні блиски, які вигравали на полірованому камені ножів та сокир. Чоловіки та жінки були кремезні та дужі. У них були трохи довгі руки й великі голови з низькими жилавими шиями, довге волосся спадало на плечі й на вуха. Очі були сірі й глибокі, підборіддя тверді й енергійні. Коли хто сміявся або кричав, він показував міцні зуби, по на них позаздрив би будь-який шакал. Вони могли швидко розривати м’ясо та розгризати тверді кістки.
Дорослі мисливці, що йшли спереду, були розмальовані. Їхні обличчя, іноді груди та плечі були вкриті мистецьки зробленими лініями та візерунками. Це була ознака великої самостійности та дорослости. Лише мисливець, який багато разів бився з ведмедем або левом, вважав за можливе відзначити себе відповідною рискою або лінією. Це збільшувало його войовничий вигляд і надавало надхнення для дальших пригод та боїв.
Мисливці, що йшли спереду, та юнаки, що йшли позаду й по боках, крім того, що пробивали дорогу, полювали на випадкових звірів, щоб при першій зупинці можна було нагодувати жінок та дітей, а також поїсти й самим. Жінки й діти під час подорожі збирали поживні рослини, коріння та смачні ягоди. Часто можна було наткнутися на дику черешню або вишню і тоді здіймався веселий дитячий галас і сміх. Дорослим доводилося іноді вживати навіть рішучих заходів, щоб примусити орду посуватися далі. Але це траплялося не часто, бо й вони були ласі на таку розвагу. Все, що було назбирано або напольовано, складалось в шкіряні мішки і чекало першого багаття й першого жару на затишній стоянці. Кілька жінок несли за плечима в лантухах немовлят, їм дозволено менше нагинатися за корінцями та не носити важких мішків, але мало хто з них користувався з такої привілеї, бо жінки в першу чергу були ласі на смачні наїдки, і відмовитись від солодкого корінця було над силу жіночу.