Мисливці задумливо і схвильовано дивилися на цю примху природи, на цю спадщину далекого минулого, що ще здибалася в різних метрах та печерах. Це був самотній нащадок старого світу, коли різні дива траплялися на кожному кроці, коли ще навіть мамут здавався поруч із страшними чудовиськами маленьким звірятком. Вони знали про цей старий світ з легенд та з переказів дідів, вони часто зустрічалися з ним, натрапляючи на величезні останки та кістки легендарних тварин. На цей раз вони бачили навіть живого свідка минулої доби. У печері, що в ній жив ящір, було брудно та пахло мускусом. Скрізь лежали поглодані кістки різних тварин та риб. Мабуть, через цього ящера ніхто із звірів, крім довгих та товстих гадів, не жив у сусідніх печерах.
Мисливці списами та палицями скинули далеко в ріку тіло ящера. На цей раз навіть велика риба віялом вискочила з води, швидко тікаючи від нього. Очевидно, ящір у вільний час рибальничав. Швидка течія води понесла його на південь. Він довго плив, як величезний темнозеленкуватий стовбур дерева. По всій річці стурбована риба тікала від нього, лише зацікавлені чайки та риболови з криком стежили за ним та іноді сідали на його горбувату, вкриту лускою спину.
Пристанище, що його вибрала орда, було дуже зручне та затишне. Печери знаходилися в крутій обривчастій горі, що з неї не можна було ніяк спуститися вниз, можна було лише впасти, розбившись на смерть. Навіть, коли б леопард відважився стрибнути звідти, він поламав би всі свої лапи. По боках були горби, вкриті густими кущами та відокремлені міцним тином з порубаного гилля. Посередині було велике розчищене місце, що по ньому спокійно могли бігати діти, бо коли б хто з хижаків і відважився вийти з кущів, на великому рівному майданчику його одразу помітили б та вбили б мисливці. Прямо перед очима печери був вихід на пляж та на ріку. Тепер треба було лише запастися човнами і можна було їздити на лівий берег на луки полювати диких корів та биків.
Старі діди, що підтримували вогонь, тепер знову передали цю справу жінкам. Перед кожною печерою влаштували по одному постійному вогнищу. Викопали ями, понаставляли каміння й поназбираний хмиз. П’ять стовбів диму весело піднялись вгору, лякаючи птахів та сповіщаючи, що тут поселилися люди. Одне з вогнищ було головне і в ньому ніколи не погасав огонь. Це тепер було єдине контрольне джерело вогню і коли б воно погасло, люди зазнали б багато лиха.
Коли погасав огонь, доводилося позичати його в інших громад та орд, але на цей раз хто його зна, чи жили десь поруч люди, бо місцевість була нова та незнайома. Доводилося посилати цілі експедиції і довго чекати їх, а тим часом орда терпіла б велике лихо. Отже, за головним огнищем особливо старанно стежили і запаси хмизу не давали йому погаснути.
В орді було шістдесят три чоловіки і всі п’ять печер розподілено між ними. П’ятьом дідам, що серед них був і Одноокий – найстарший член орди, одведено останню печеру, що в ній перед тим жнив ящір. Це зроблено з поваги до них. Це був, так би мовити, символ, що вони старі та поважні, що вони знають навіть старий світ і багато бачили за своє життя. Печеру поруч одведено дванадцятьом дорослим мисливцям, дві дуже великі печери посередині посіли жінки з дітьми, в них оселилося двадцять три жінки та дорослі дівчини й п’ятнадцятеро дітей та підлітків, в останній печері оселилося вісім юнаків.
Нікому, звичайно, не заборонялося жити не в тих печерах, що йому призначено. Навпаки, кожний міг заходити в будь-яку печеру і жити там, коли йому було завгодно, але розподіл печер просто мав свою традицію і був зручним до життя.
Дорослі мисливці могли жити в печері дідів, діди в печері мисливців, юнаки теж могли жити в печері мисливців або в жіночій печері, жінки могли жити в будь-якій печері, їм було відкрито всі входи, лише дітей часто виганяли на майданчик або на пляж рішуче з усіх печер, щоб вони не підіймали все догори ногами.