Сильний хряск зламаної гиляки розбудив Гая. Його права рука одразу схопила списа і він напружено подивився наперед себе. Прямо на нього, як чорна мара, сунув ведмідь. Раптом ведмідь помітив юнака і люто загарчав. Його рев був сердитий і довгий. Ще момент і тіло юнака було б у лапах ведмедя, але він швидко відскочив і наставив списа. Ведмідь напнувся на нього і спис увійшов йому в груди. Дикий, довгий рев видерся з пащі ведмедя і він розлютовано переламав списа навпіл. Удар юнака не потрапив у серце, він лише смертельно поранив звіра, і все тепер залежало від того, чи довго ще виживе ведмідь. Його лють була неймовірна, він швидко насідав на парубка, що відбивався своєю палицею. Удари палиці влучали ведмедя по лапах і не давали схопити юнака.
Бій був завзятий і гарячий. Юнак при бажанні міг би втекти, але цього не було в звичаї в мисливців. Відступити перед звірем ганьба, вроджена сміливість не дозволяла зробити цього, крім того, загал боротьби весь охоплював Гая і він тепер бився б, навіть коли б знав наперед, що напевне загине. Ведмідь одчайно ревів і з його рани струмком бігла кров, заливаючи землю та бризкаючи на кущі та юнака. Десь гавкали потурбовані шакали.
«Лише б не було сторонніх глядачів», – думав юнак, б’ючись із ведмедем, бо такі глядачі, коли кінчалася бійка, одразу нападали на переможця, щоб одбити здобич. Іноді після такої бійки було кілька жертв і вся здобич діставалася найслабшому, який ніякої участи в боротьбі не брав, бо і переможені й переможці лежали мертві од смертельних ран. Але поблизу на цей раз нікого не було, значить один із них напевне міг лишитися живий.
Бійка тривала. Захеканий юнак вже піддавався, він не з такою силою, як раніше, розмахував важкою палицею і його удари були вже далеко слабші. Ведмідь же наступав, напружуючи останні сили, і його наступ був непереможний. Ударом лап він вибив палицю з рук юнака і юнакові лишалося або вмерти, або втекти, коли пощастить. Його леопардова шкура подралася в клоччя і холи б не вона, то це було б з його тілом, але завдяки їй йому лише трохи були подряпані груди.
Мисливці ніколи не тікають. І юнак з голосним криком, що його кілька разів повторював ліс, кинувся в обійми ведмедя. Один момент – і він, схопивши роговий ніж садив його під ліву пахву ведмедеві. Ведмідь розкарячив лапи і вони вдвох упали на землю. Від такої щасливої несподіванки юнак не міг одразу очуняти. Він лежав поруч із мертвим ведмедем на землі й важко дихав, і на цей раз все-таки був переможцем він.
Поки Гай лежав на землі та захекано переводив дух, із кущів прямо на нього вискочило двоє шакалів. Шакали гавкали й голосно скавучали. Юнак швидко підвівся з землі, але шакали трохи не перекинули його знову. Вони стрибали йому на груди, бігали навколо і заливалися радісним гавканням. Очевидно, це були юнакові знайомі, бо юнак, раптом глянувши на вбитого ведмедя, поставив на нього свою праву ногу і, надхненно підвівши обличчя до зоряного, далекого неба, голосно прокричав свій бойовий клич:
– Ого!.. Ого!..
Це був крик переможця. Ліс повторив його і на мент стало дуже тихо. Звіри пізнали цей крик людини і злякано змовкли. А шакали, що перед тим весело стрибали, припали до землі й рабськи висловили свою приязнь богові лісів і полів, богові землі.
Гай поштовхав їх ногою і вони знову весело заскавучали. Це були приручені шакали, себто собаки. З усіх спроб приручити диких звірів це була найвдаліша спроба і вона належала Гаєві.
Обнюхавши ведмедя, собаки почали його рвати з сердитим гарчанням. Гай, дбаючи зберегти шкуру, відігнав їх, вийняв з рани ножа та відламок списа і почав знімати шкуру. Коли м’ясо було оголене, він вирізав шматки і дав собакам. Собаки поїли, заспокоїлись, прилягли коло юнака і почали уважно стежити за його роботою. Місяць, що підвівся понад лісом, освітлював цю приятельську групу. Собаки високо підіймали вуха і тихо гарчали, коли якийсь шум заходив до них.
Юнак у перервах від роботи докоряв їм, що вони так пізно прибігли, а вони у відповідь пригинали вуха і припадали головами до землі, ніби каючись у своєму вчинкові. Їхні одрубки хвостів ніби силкувалися щось висловити своєрідною собачою мовою, але, збентежені, що в них нічого не виходило, вони тихо жалібно скавучали.
Собаки були безхвості. У цьому й полягав увесь секрет, завдяки якому їх вдалося приручити.
Часто після полювання мисливці приносили в орду малих звірят, що з ними бавилися діти, але цих звірів ніколи не вдавалося приручити. Лише вони підростали, як в них прокидалися хижі інстинкти і вони нападали на дітей або навіть на дорослих мисливців. Тоді їх доводилося вбивати. Частіше ці звіри тікали назад у ліс до своїх братів та родичів і вже ніколи не поверталися.