Гай раптом схоплюється з трави і озирається навколо. В повітрі задушно, сонце палає й нагріває його, землю й воду. Гай наче божевільний, він щось мимрить собі під ніс і схоплює з землі допіру кинуте на неї каміння.
– Трава горить. Суха трава!.. – голосно скрикує він.
Потім він знову починає скажено кресати камінь об камінь. Йому здається, що в його руках зараз запалає каміння, що він зараз триматиме вогонь у своїх руках. Його руки починають горіти від напруження, але крім іскор він нічого не бачить і раптом знесилений і розчарований сідає на землю.
Він чує, як сильно стукає серце і він увесь поволі пітніє. У нього таке почуття, що йому самому бажається спалахнути, як велике вогнище. Йому бажається, щоб загорілися його руки, ноги, а потім і все тіло вибухнуло нестриманою пожежею. Він довго сидить на траві і потім, трохи заспокоївшись і щось пригадавши, підводиться і починає старанно шукати в траві. Ось він знайшов. Це – тонка стеблинка трави, вона дуже суха, але гнучка і не ламається, це просто надзвичайно тонка й ніжна ниточка. Її сотні разів мочили дощі та роси і висушувало, майже випалювало, сонце. Коли б знайти відповідний хемічний розчин, то з неї можна було б зробити порох, дуже рвучкий і сили надзвичайної.
Гай терпляче збирає ці сухі стеблинки-ниточки і коли рішає, що досить, він сідає на своєму місці коло камінців і скручує траву в маленький товстий мотуз. Він робить щось подібне до гноту. Видко, що він трохи хвилюється, в нього тремтять руки і напружена думка блищить в очах. Гай бере з землі камінь, притуляє до нього гніт і стискує це в пальцях, другою рукою він бере другий камінь і починає кресати.
Він креше дуже обережно і через це іскри дуже малі та кволі.
Він креше сильніше, але іскри не влучають у гніт. Тоді він знов уже інакше притуляє і іскри лягають прямо на нього.
Він знову починає кресати і досягає найбільшого ефекту. Він уже вміє кресати і викрешує великі життьові іскри, що печуть пальці.
Гніт починає потроху куритися. Ще удар каменя об камінь, і гніт куриться та жевріє. Тремтіння пронизує все тіло Гая. Його руки трусяться і він ледве тримає гніт.
Він не йме віри своїм власним очам. Невже він, він – Гай, викликав огонь із каменя? Невже він винайшов ще одну властивість, що заховує в собі камінь? Та це ж надзвичайно! Це неймовірно! Він забуває про гніт, що жевріє в його руках, і раптом скрикує й випускає його з рук. Він приходить до пам’яті. Гніт попік йому пальці і сильний біль зливається з надхненням та невимовною радістю. Він дивиться собі під ноги на гніт і бачить, що він куриться, тоненька смуга білого диму в’ється від нього.
Тоді він нагинається і обережно підіймає гніт. Маленький огненний живчик жадібно пожирає сухий гніт.
«Який він голодний і маленький! – ніжно думає Гай, дивлячись на вогник, як на мале немовля. – Який він тендітний!» – І обличчя Гаєве всміхається доброю привітною усмішкою.
Гай починає легенько дмухати, і гніт раптом спалахує маленьким, блідим вогником. Вогник дуже швидко з’їдає ввесь гніт і раптово гасне.
– Це надзвичайно!.. – уголос промовляє Гай.
Потім він десятки разів повторює всю процедуру з початку до кінця, його пальці попечені й неймовірно болять, але він ніжно посміхається і промовляє:
– Живи, живи!.. Кусай!.. Кусай винахідника Гая!..
Потім він сідає на землю і, бавлячись, підпалює суху траву. Трава починає швидко горіти, швидко вогонь починає оточувати юнака з усіх боків. Гай лякається, схоплюється на ноги і починає голими п’ятами гасити вогонь. Юнак кумедно підстрибує, коли вогонь припікає його, і здається, що він виконує якийсь дикий, божевільний танок. Нарешті, вогонь доходить до соковитої вогкої трави і поволі згасає.
Змучений і весь попечений з голови до п’ят, юнак кидає геть камінці і кидається в свіжу траву. Його вже мало цікавить винахід, він задоволений цілком, задоволений навіть більше, ніж слід. Він почуває, що зробив щось дуже велике, але порівняно з тим, що ще треба винайти, воно надзвичайно мале та непомітне. Раптом його охоплює бажання побігти в орду і показати всім, як з каменя можна добувати вогонь. Хай здивуються всі, що він – юнак Гай – винайшов таку корисну та цікаву річ. Але він стримує це бажання і замислюється.
«Що може дати цей винахід? Тепер можна не підтримувати вогонь, коли згасне випадково головне вогнище і не буде вогню, не треба бігти кудись шукати якусь іншу орду і позичати його. Навіщо тепер жінкам вічно збирати хмиз, щоб підтримувати і вдень і вночі жадібне вогнище, – досить черкнути камінь об камінь, і вогонь запалахкотить цілою пожежею. Але він раптом лякається своїх думок. Він певний, що ніхто не згодиться погасити головне вогнище і довірятися якомусь камінцеві. Хіба можна так одразу знищити цілу традицію, що прийшла од предків? Йому самому буде неприємно, коли перед печерами не буде вогнища. Адже це головна прикмета, що тут живуть люди. Це ж ознака могутности людини, це – сигнал, що сповіщає всіх про затишний куток, де можна поїсти та відпочинути, де можна знайти людей і поговорити з ними. Ні, гасити вогнище ніяк не можна! Це може статися лише згодом, коли люди призвичаються обходитись без нього. Це зробиться поволі й непомітно.