Він добре пам’ятає, як винайшов кращий засіб згинати лука. Палицю, що з неї робиться лук за його способом, треба спочатку добре мочити у воді і потім згинати її на вогні багаття. Але, коли він сповістив про це мисливців, вони сміялися з нього і лише деякі з них тепер вживають цього способу. Луки виходять кращі й міцніші.
Так само буде і з цим винаходом. Треба, щоб минув певний час і щоб усі переконалися в його користі.
Все залежить од ухвали старих мисливців. Вони багато знають і розумніші за всіх інших членів орди, але вони дуже обережно підходять до нових пропозицій і неохоче відмовляються від стародавніх звичаїв. Вони надто довго думають, кров не так швидко біжить в їхньому тілі і вони поволі застигають у своїх звичаях. Вони особливо дивляться на світ і не міняють своїх думок. Але їм вірять всі, бо нема нікого іншого, в кого можна було б довідатися про те, що оточує нас, нема – хто б зміг пояснити все.
Що стає з людиною, коли вона вмирає? Старі говорять, що людина стає знову землею, як і була раніш. Із землі згодом виросте трава або інша рослина і цю рослину з’їсть який-небудь звір, а звіра з’їсть людина, і померлий знову житиме в новій людині, цебто починає життя спочатку і через це щоразу стає сміливішим та розумнішим, через це люди збільшують свій досвід і збільшуватимуть нескінченно.
Це гарна казка, але ця казка для дітей. Дорослий не повинен вірити таким байкам. Це зовсім не так. Предки живуть через те, що продовжується рід. Вони ще за життя частки себе самого передають своїм дітям, а та сила, що рухала їх, залишається в тих речах, що їх вони створили або винайшли. Діти помруть і діти дітей помруть, а речі лишаються. Вони переживають усіх. Та сила, що раніш рухала людей, знаходиться в їхніх речах і речі стають корисними, вони викривають своє єство. Не буде мене і багатьох уже не буде після мене, а люди здобуватимуть вогонь з каменя ще багато часу.
Кожний чоловік і кожна жінка вкладають щось нове в свою роботу, в свої вироби і через це все кращає та вдосконалюється. Про це довідуються діти і теж у свою чергу додають від себе щось нового. Через це люди починають впливати на природу, і все, що оточує людину, підкоряється їй.
Я одрубав хвоста собакам, я винайшов огонь. Тепер я – Гай – Винахідник вогню! Я мушу винайти ще багато, чого, я мушу прискорити життя.
Його мрії сягали далеко. В своїй уяві він бачив велику країну, оповиту густими лісами і перерізану швидкими ріками. В лісах блукали звіри, на широких соковитих пасовиськах паслися дикі корови та бики, в ріках плюскала риба. І скрізь, куди не поглянеш, жили люди мирним творчим життям. Хижих звірів знищили, а інші звіри слухалися людини. «Коли можна приручати собак, – думав Гай, – то чому не можна зробити биків та корів хатніми, чому не можна приручити й інших звірів?»
Він уже бачив, що люди не жили в печерах та лігвищах, як живуть звіри, вони вже навчилися робити землянки якоїсь надзвичайної форми, що здіймалися своїми покрівлями над землею. Люди плавали ріками на великих човнах, що в них могла вміститися ціла орда; люди, як птахи, літали в повітрі, а через це швидко пересувалися з місця на місце.
Все це була фантазія. І коли б хто з орди міг побачити те, що було в уяві юнака, той напевне подумав би, що юнак дуже хорий або просто здурів, вражений чимось незнаним.
Маленький успіх юнака розбуркав його уяву і він неспокійно вовтузився в траві, викликаючи шораз дивовижнішу уяву. Нарешті, собака, що знайшов його в траві і підбіг до нього, розворушив його від мрій. Гай пригадав, що йому треба кінчати списа, бо його старий спис був зовсім зіпсований та поламаний. А без списа аж ніяк не могло бути того, про що він мріяв. Отже, треба працювати, а не лежати отак у траві і розважатися химерними думками.
Юнак попестив собак, підвівся з трави і пішов відшукувати каміння, що його він раніше кинув кудись у траву.