– О, великий мисливце оленів, хоробрий, непереможний брате! – патетично заговорив юнак. – Ти багато полював у лісі та в полі чи не бачив ти коли степовиків, які вони й що це за люди?
З перших слів юнака, що в них ховалась удана повага, Оленячий Ріг ніби виріс на цілу голову вище. Йому подобалась така пошана та похвала.
– Ні, юначе, – прохрипів він, удаючи вже старого мисливця, – мені не доводилося ще бачити степовиків, а то моя палиця та спис уже мали б сліди їхніх поганських тіл.
– Кажуть, що вони не такі, як ми, – продовжував Гай, – вони нижчі за нас та всі чорняві.
– Я теж чув, – підтвердив Оленячий Ріг. – Вони чорняві, аж блискучі.
– Вони надзвичайно хитрі, – сказав Гай, – і з ними треба бути дуже обережними, їхні стріли швидкі й непомітні.
Оленячий Ріг уважно поглянув на юнака.
– Вони їдять людей!.. – закінчив свою думку юнак і раптом став старанно оглядати Оленячого Рога з п’ят до голови. Той занепокоївся.
– Ти що-небудь помітив? – стурбовано спитав він.
– Ні, це я так… нічого… тільки… – не докінчив навмисне своєї думки юнак.
Оленячий Ріг знову серйозно глянув на юнака. Обличчя Гая було ніби зацікавлене та трохи занепокоєне. Оленячий Ріг знав, що Гай дуже розумний юнак, що всі його поважали, значить, було щось серйозне.
– Ти знаєш, хоробрий брате, ці степовики дуже зручно вміють ховатися по кущах. Ось ми йдемо собі, а може в цей час десятки очей стежать з кущів за нами.
Оленячий Ріг од цих слів аж зупинився. Він уважно глянув на кущі.
– От що, – сказав юнак, – ти дуже білявий…
– А хіба це дуже помітно з куш? – занепокоєно спитав Оленячий Ріг.
– Ні, степовики з особливою насолодою їдять білих, – серйозно відповів Гай. – Вони вважають, що м’ясо білявих людей дуже смачне. От я дивлюсь на тебе й турбуюсь.
Оленячий Ріг глибоко подихнув і було помітно, що він зблід. Взагалі він був хоробрий мисливець і ніколи не відступив би перед небезпекою, але його дуже лякало все невідоме.
В цей час собаки Гая, мабуть, помітивши в кущах якогось звіра, спинились і стали нюхати повітря. Гай, помітивши це, швидко ліг у траву і став повзти.
– Вони щось помітили, – промовив Гай. – Мабуть, степовики.
Оленячий Ріг одразу повалився в кущі і наробив грюку своїм камінням. Собаки незадоволено поглянули на нього.
– Тихше, вони чують здалеку! – сказав Гай і швидко поповз уперед.
Оленячий Ріг силкувався не відстати від нього, в той же час дбаючи, щоб його зброя не робила шуму. Він одразу ввесь упрів: зброя була дуже важка і повзти з нею по траві було нелегко.
Коли собаки побачили, що люди повзуть, вони були дуже здивовані. Вони повертались назад і махали привітно обрубками своїх хвостів. Це означало: все спокійно, нікого й нічого ніде немає…
Але Гай повз навмисне. Він то повз, то тихо лежав у траві й прислухався.
– Бачиш, брате, – показав Гай на собак Оленячому Рогові, коли вони здивовано подивились на своїх хазяїв. – Вони кажуть, що в кущах хтось сидить.
Оленячий Ріг так і завмер на траві. Потім він узяв стрілу й лук і наготовився до бою. Собаки здивовано дивилися на людей. «То вони здуріли, мабуть, – думали куцохвості, – чи ми сами з глузду з’їхали». Це здивовання було таке кумедне, що Гай трохи не пирхнув із сміху, як носоріг на водопої. «Адже нічого нема, – думали собаки, – чи ми помиляємось». І раптом, побачивши, що Оленячий Ріг наготував лука, злякано присіли і поповзли назад.
– Бачиш!.. Бачиш!.. – прошепотів юнак, трохи не вмираючи від заглушеного сміху.
Собаки, побачивши, що їх хазяїн сміється, зрозуміли, що люди жартують. Вони раптом стали на ноги і, голосно гавкаючи, кинулись у кущі. З кущів прямо на Оленячого Рога вистрибнув заєць, але його вбила одразу швидка стріла хороброго мисливця.
– Це лише заєць! – заспокоєно промовив Оленячий Ріг.
– А я думав, що степовики! – сміючись промовив юнак.
Гай тепер реготав, як божевільний, а Оленячий Ріг задоволено посміхався, витираючи долонею піт з обличчя, і полегшено дихав після такої страшної пригоди. Йому було зовсім невтямки, що Гай здорово посміявся з нього. Забитого зайця Гай віддав собакам і вони швидко впорались коло нього.
Маючи в запасі таку пригоду, Оленячий Ріг тепер мав що оповідати коло вогнища. Він уже давно повторював свої старі пригоди і тепер міг трохи відновити свій репертуар.
– Побачимо, як ще нас зустрінуть справжні степовики, – промовив Оленячий Ріг до Гая.
Незабаром обидва мисливці вийшли з лісу. Виявилося, що вони стоять на горі і під ними внизу знаходиться ріка, але менша за ту велику ріку, що коло неї жив Гай. Очевидно, ця ріка була притока першої ріки, бо далеко на обрії було видно течію взликої ріки. Великі плеса виблискували на сонці.