Пароплав «Зоря ріки» своїм бортом, як гладким черевом, припав до маленької пристані. Вбік пристані трохи похилились щогли й димар пароплаву. На капітанському мостику було порожньо, на палубах метушились вантажники, кричали і мовчки ставили важку ногу на похилу палубу, коли згинались під тягаром скриньок, мішків та іншого річного вантажу. Пароплав поволі завантажувався і поринав у воду своїми чорними боками.
Гай сидів з квитком у кишені на березі коло води і дивився, як плюскають о берег хвилі і як метушиться пристань, загорожена вантажем, возами, кіньми й людьми. Він тільки тепер, відчуваючи смак свіжого повітря і бризки прісної води на вустах, відчуваючи блиск ріки і близьку подорож, став думати про жінку, що зосталася десь позаду, і про листа, що він їй написав.
Він писав:
«Кохання – опіюм, що замакітрює розум і волю людини. Звичка жити з однією жінкою призводить до утворення власности й зміцнення капіталістичних традицій. Чоловік стає рабом свого власного добробуту. Годі сидіти казковим обивателем у сподіванні на те, що колись зробишся Мініном і Пожарським. Досить з мене жіночих примх, безтурботного життя і заялозених паперів установ. Не хочу я незмінно грати ролю рогоносця і витрачати гроші на розкішну, вередливу самицю. Дальні обрії й бажання рухатись, бажання бачити нове й творити нове тягнуть мене вперед. Я спадкоємець тих, що підкладали бомби під набридлу усталеність, і моя власність – праця й широкі дороги. Я їду далі, вперед! Можеш виходити заміж, можеш жити, як тобі подобається! Я переконався, що наші шляхи різні. Мої переконання розбиваються об твою фізіологію і я біля тебе безсилий і непотрібний. В своєму маленькому житті я хочу відчути хоч будь-яку реальність своїх мрій і переконань ї хочу бути його творцем. Прощай! Я не кажу, куди я їду, я не хочу, щоб ти навіть знала, де я. Я їду вперед…»
Гай тепер пригадував, що він писав дружині, і до почуття вільности, до почуття повітря й широких шляхів домішувалось терпке почуття змарнованих кількох років. Вони як після розкошів, пияцтва й бездіяльности, залишили терпкий присмак на вустах. Але, коли Гай поглядав на ріку, на пароплав, цей присмак ставав ще непомітнішим, він лише трохи-трохи поблискував, як порох на старих, потурбованих фоліянтах.
Дедалі більше ріка впливала на нього і поволі владно захоплювала його в своє очарування. Смак пригод уже лоскотав уяву і тепер Гай лише міг жалкувати, що Україна не припадає своїми берегами до океану і не має таких кораблів, що йдуть навколо світу.
Після першого гудка Гай, протискаючись у натовпі пасажирів, пройшов на пароплава; розшукавши свою каюту, залишив у ній чамайданчика і вийшов на верхню палубу.
Тут було багато людей, було метушливо й весело. З верхньої палуби далеко було видно з одного боку місто, розташоване на горах, а з другого – ліси й плавні. Звідси дуже зручно було дивитися на свій власний шлях, що ним маєш намір посуватися вперед.
Нарешті, проревів третій гудок. На капітанський мостик урочисто вийшов капітан, прихилився до рупора і промовив коротко й твердо:
– Вперед!..
З шумом, од розбитої на бризки води, закрутились колеса пароплаву, і береги ріки зрушилися з місця.
– Повна хода! – знову твердо пролунала команда, і пароплав швидко пішов униз за течією ріки, хвилюючи її й розбиваючи її воду на блискучі кришталі.
Гай стояв на верхній палубі, спершись на бильця, і дивився на будинки, на бані церков, на вежі міста, що його він залишав. Сонце котилося до обрію ї блискуче сяяло в шклі вікон і в шкляних покрівлях будинків. Гомінкий натовп на палубі пасажирів і пас жирок не давав замислюватись, заглиблюватись у власні думки і почувати себе самотнім.
До Гая підійшли двоє жебраків, сліпа жінка і цілком здоровий, лише обідраний, чоловік. Жінка мовчала, а чоловік говорив, звертаючись до пасажирів.
– Подивіться на цю жінку, громадяни! Вона нещасна! Вона сліпа! Вона нічого не бачить! Вона не бачить сонця, не бачить ваших облич… Ця жінка не може заробити на себе. Вона може померти з голоду! Громадяни, не дайте померти сліпій жінці з голоду! Громадяни, ваш обов’язок допомогти їй!..
Жебрак, що водив сліпу, поводився, як справжній агітатор, і це замість жалю викликало сміх.
Гай, стримуючи посмішку, поглянув на зацікавлені й веселі обличчя пасажирів. Один із пасажирів, що сидів на кошику, посміхаючись підморгнув йому. Гай щось муркнув жебракам, щоб вони відчепились, і знову поглянув на пасажира, що підморгнув йому.
Тепер Гаєве обличчя розповзлося в широку посмішку і він зробив кілька кроків. Привітно простягаючи до нього руку, стояв Петро Пустовійт – робітник, колишній приятель Теодора Гая, що з ним він колись пережив багато пригод, що з ним він їздив міняти на хліб коси і що разом з ним він бився з поляками.