Выбрать главу

Ліворуч день, а праворуч ніч. Так народжується ранок.

Праворуч місяць заплутався в хмари, і він уже зовсім блідий, анемічний, він усю ніч борюкався в хмарах і тепер виснажився, зблід.

Ліворуч ще нічого немає, ніякого небесного звіра… Ліворуч лише обрій, але він рум’яний, він починає потроху посміхатись і підморгувати. Від цього підморгування якесь металеве світло поволі розливається в повітрі, все світлішає і місяць вже почуває себе зовсім зайвим…

Спереду гори, вони чорні й масивні, присадкуваті, вони нагадують якихось доісторичних тварин.

Гори поволі уходять кудись у правий бік, і раптом здається, що місяць стрімголов падає в Дніпро, – це круто повертає пароплав. Химерне вражіння, що місяць падає, припиняється, і знову все навколо спокійне. Лише настирливий ритм ходи пароплаву морочить голову.

Під цей ритм в уяві виникають співи і, нарешті, починають ворушитися на вустах. Несподівано помічаєш, що наспівуєш Шевченкового «Заповіта».

Пасажири кажуть, що підпливаємо до Канева.

Тепер стає зрозумілим, чому наспівується…

…Дніпро і кручі…було б видко, було б чути……реве ревучий…

Наспівуєш, а настирлива критична думка все нагадує: хіба не гіперболіст?..

Такий спокійнісінький старуган Дніпро, хіба він може ревти? Він лише муркотить, гріючись як кіт під сонцем, або прохолоджуючись під зоряним блиском.

А гори ввесь час наближаються до пароплава, як потворні величезні істоти. Вони ніби підкрадаються до нас і хочуть нас проглинути.

Ранковий вітер не вщухає, він забирається в кров і старанно прохолоджує її. Не зважаючи на це, школярі-екскурсанти поснули. Дівчата повкривалися білими намітками і прихилилися головами до колін своїх лицарів, а лицарі, натягнувши кашкета на самий ніс, героїчно тремтять у жартівливих, але холодних пазурях ранкового вітру.

Хлопці й дівчата Сумської партшколи їдуть на могилу. Це радянські прочани. Вони всі говорять українською мовою, а співають пісень російських та зате революційних, – українських революційних пісень чомусь бракує.

Пароплав підходить до пристані. Прямо перед нами гора, вона в ранковому освітленні нагадує легендарну тварюку. Плями суглинку відзначають очі, вуха та пашу.

Гора наїжилась лісом, і цей лісок на горі – це грива цієї потворної тварюки.

А де ж могила? Довго і старанно вдивляєшся в обрій, бачиш кручі, кручі й кручі, далі дерева, що з них стрункими щоглами повипиналися в небо тополі.

Серед дерев мальовничо розташувалися хати.

Вдивляєшся й бачиш чудовий краєвид, що несамохіть асоціюється з старовинними легендами та казками.

Могили ввесь час так чомусь і не видко. Десь далеко таки забрався Тарас Григорович на спокій од свого ревучого Дніпра.

Молодь повставала і незабаром вишикувалася запорізькою сотнею на березі. Хтось заспівав і військова українська пісня, що її підхопив хор голосів, полинула до круч.

Це зробило таке вражіння в цьому оточенні, що ніби з гір вийшла сотня легендарних запорожців.

Молодь стрункими вишикуваними лавами пішла вздовж берега.

Вдивлятися в обрій! – заболіли очі.

Пароплав попихкав і одвалив. Праворуч назад побігли кручі одна дивовижніша за одну.

Все так само вдивляєшся, шукаючи могили.

Нарешті, далеко на кручах поміж тополів бачиш гостроверху білу колонку.

Це і є пам’ятник на могилі Тараса Григоровича Шевченка.

Колонка своєю білістю та стрункістю сперечається з тополями, але тополі швидко оточують її своїм танком, ніби всі вони танцюють старовинного менуета, і колонка зникає з очей.

Одразу стає якось легше, але напівзадоволена цікавість з новою силою хапає за очі.

Кручі сунуть одна дивовижніша за одну.

Ось випливає височенна круча, вона над самою водою, і тепер зовсім не дивуєшся своїм екстравагантним бажанням.

Згадуєш якогось вірша і справді хочеться збудувати на самому шпилі такої кручі палац у стилі Растреллі з усіма напівсимволістичними причандалами. Цей замок мав би Дніпра надзвичайний вигляд і весь відбивався б воді.

Такі екстравагантні думки раптом перетинає бренькіт бандури, і тихий молодий голос співає славу Шевченкові, його могилі, Дніпру та кручам.

Підходиш ближче й бачиш якусь людину в солом’яному брилі, в українській сорочці з краваткою.

Вітер ворушить рудими, довгими козацькими вусами, очі заплющені. Це сліпець. Він співає й перебирає пальцями звучні струни бандури.

Раптом він скінчив співати і розплющує очі. Ви здивовані й збентежені, на вас дивляться до неймовірности блакитні, хитруваті очі. Ви бачите перед собою молоде свіже обличчя, театрально підроблене під старовину.