Це якийсь молодий бандурист, аматор старовини та етнографії.
Грошей він не бере, а во славу Шевченка та України щодня не досипає, бо їде пароплавом од Канева до першої зупинки, виконуючи доброхітно обов’язки пропагатора та співця, боячись, щоб слава цих круч не вмерла.
Підходжу й питаю співця:
– А де ж тая знаменита могила, що про неї так багато говорять?
– А вже проїхали, – відповідає він молодим голосом. – Оце вона була в тому місці, де я співав!
Він звичайно співав досить довго і його відповідь звучить химерно.
Хіба можна довжиною пісні визначити місце навіть і великої розмірами могили?
– Я вас, громадянине, слухаю з самого початку, але могили так і не бачив…
Це дуже обурює напівтеатрального барда. Він ображено відповідає:
– Тоді ви, мабуть, проспали, добродію!..
«Ну, звичайно, – думаєш собі, – старалась, старалась людина, співала, а цей чудак нічого й не бачив…»
А далі все так само кожна круча заохочує збудувати на ній палац у стилі Растреллі…
Пароплав знову починає ритмічно заколисувати і несамохіть співаєш старовинних пісень.
Міркування про кактуси та вербу
Нарешті, день. Сонце підвелося високо і вже пече. Навіть хмари полошать свої білі вітрила у воді Дніпра.
П’єш сельтерську і не задовольняєшся, – так і хочеться стрибнути з пароплава в швидку й прохолодну течії ріки.
Пароплав іде по стовпах. Ось він кар’єром мчить на червоний стовбець, ніби хоче його протаранити, ось вік раптом завертає і вже мчить на такий же, але білий стовбень.
Правий берег – стовбець червоний, лівий берег – стовбець білий.
Сьогодні неділя і на кожній пристані пароплав зустрічають гуртки парубків та дівчат.
Дівчата, не зважаючи на спеку, ходять у теплих кількох спідницях та кохтах. Це із здивованням ще раніш помітив Петро Пустовійт.
– Уявіть собі, вони одягають по три спідниці в таку спеку, а рибалки, що живуть коло води, ніколи не купаються, – сказав він.
Те, що рибалки не купаються, після аналізи стає зрозумілим. Це професія. Лікарі – хорі, шевці без чобіт, а рибалки, що завше живуть коло води, не купаються.
Тоді я сказав йому, що українські прерії (рівнини) відрізняються від мексиканських лише тим, що в Мексиці ростуть кактуси, а в нас – верба.
Індійці відрізняться од наших селян-рибалок тим, що плавають у пірогах, а наші рибалки – в човнах, що нічим не відрізняються од пірог.
І справді, коли поглянеш на рибалку, що стоїть навколішках у човні і гребе своїм маленьким веслом, то це здається чимось майнрідівським.
Рибалка в старовинному човні й поруч Дніпрельстан – культура соціялізму. У нас живуть одна обік одної найрізноманітніші з першого погляду речі. Хай буде дивно капіталістам: наш рибалка не купається, дівчата ходять у спеку в теплих спідницях і розмовляють про радіо та електрику, часто ґрунтовно розуміючи те й друге.
Дивишся на Дніпро й думаєш, який він широкий і який він вузький, що він бачив, цей старенький козарлюга?
Татари, греки, козаки, шведи, москвини. Барвиста історія.
І раптом згадуєш, що цей старуган, «витискує» 1 500 000 кінських сил, як наймодніший цирковий борець. От тобі й старуган, от тобі й дідок!..
Там нижче своєю енергією він утворить найкультурніше вогнище і лише частку своїх сил, яких-небудь 650 000 сил, він віддасть цьому вогнищеві.
Дніпрельстан, це – електрична мрія, що вже набуває реальних форм…
Віддаля міст і бані церков. Пропливаємо повз пляж. На піску пляжа, у воді, безліч пляжників.
Відважні плавці пливуть під самі колеса пароплаву. Пароплав зустрічають дружнім криком.
На пляжу можна здогадатися, що підпливаєш до міста.
– Це Кременчук.
Таким же криком, уже за мостом, пляжники випроваджують нас у дальшу дорогу.
Форпост
Уночі рахувати просторінь на верстви важко і рахуєш її на години. От на кілька годин простору спереду пароплаву бачиш блискучу, полаковану воду. У воді плещеться вогненний стовп од місяця, і жовте сяйво закручується у вирах води в якусь золотаву лемішку.
Спокійне, блискуче плесо води йде до самого обрію.
А там, на обрії, на години простору величезна лінія вогнів. Лінія подвійна, вогні в повітрі й воді. Це ілюмінація, це калейдоскоп блискучих вогнів. Вони танцюють, міняться і навіть очам радісно дивитись на них. Таке вражіння, що ніби хтось зібрав усі зорі з неба в жменю і розсипав їх у блискучу воду Дніпра.
Раптом на обрії спалахує вулкан.
З чорного гирла виривається червоне полум’я, іскри й дим. Це нагадує страшний, беззвучний вибух. Полум’я обпалює небо і червона заграва на мить відбивається у воді.