Раптом вулкан гасне і знову лише святкова ілюмінація, танок блискучих зір і плюскіт води.
Це Каменське.
Ближче, і феєрія зір стає лінією електричних ліхтарів.
Металюргійний завод своїми домнами завісив пів неба сірчаною хмарою, аж місяць примружив око.
Коли дивитися з неба, то там унизу щось гуркотить, шарудить, зойкає, стогне, кидає в небо червоні вибухи диму й іскор.
Високі, стрункі димарі вишикувалися в каре і стережуть завод.
Гудки паротягів такі, що потім можуть приснитися вночі.
Дим заводів і дзвінки трамваїв у степу
Широкий, вільний степ виразно відчувався навколо. Він відбивався у безкрайній, плескуватій бані синього неба.
Він причаївся за розлогою горою, що її вкрило гарне велике місто, Дніпропетровське, покалічене надиво поганими, незугарними катерининськими дзвіницями.
Степ зачаровано задивився на велетнів-заводів, що їхнім димом геній людської праці викурював з неба старого пришелепуватого бога.
Заводські споруди, що нагадують театральні ліві конструкції, та каре струнких димарів стережуть неоцінені скарби щирого, чистопробного багатотисячного пролетаріяту, що складає переважну більшість конґльомерату міста та передмість навколо велетнів-заводів.
В центральних органах преси, в постановах партійних конференцій ми десятки разів читали про колосальну вагу українізації пролетаріяту. Додамо – особливо тут, близько Дніпрельстану, де незабаром забуяє пишне заводське життя, де здіймуться перші хвилі пролетаризованого селянства… Треба пильно стежити, щоб для цих хвиль були напоготові могутні резервуари щиро пролетарської української культури, де, значить, старий випробуваний пролетаріят ні в якому разі не повинен бути вихованим на іншій національній культурі, бож на ньому якраз лежить місія культурної асиміляції свіжих робітничих лав, ще протухлих ідеологією села.
Отже, ми мали цілковиту рацію сподіватися, що в редакціях місцевої української преси знайдемо, щоправда, невеличкий (ми ж бо знаємо нашу культурну «незаможність»), але міцний гурт хороших, енергійних хлопців, що високо тримають прапор української пролетарської культури в цьому могутньому пролетарському центрі…
Глибочезне розчарування.
Десь на задвірках, протухлим стилем міщанського передмістя, серед вікон із традиційною геранню та канарками, ми побачили напис «Редакція» та вказівець-стрілку, куди саме йти. Тільки в цьому вказівці й виявилась діловитість місця праці.
Увійшли до малесенької задушної кімнати і враз нас придавило якесь чудне вражіння цілковитої порожнечі.
Чудне тому, що кімната була малесенька, вся заставлена столами й шахвами і люди в ній були – все як слід, і все-таки – мертвотна пустка та й годі.
Нам сказали, що редактор «Зор!», редактор «Зірки», зав. відділу преси, заст. зав. агітпропу і ще щось, і ще щось – зараз у відпустці (ще б пак, – не дивно, що ще не на цвинтарі…).
Тоді ми попросили показати нам того чи тих, хто його з редакції заступає. Нам показали на другу кімнату.
Увійшли.
Кімнатка була ще менша, але порожнеча враз відчулася ще більша. Коло столів, у глибокій моральній дрімоті безпорадної нудьги, сиділо два малоденьких хлопці типу плужан першого ступеня навчання, та ще й не з Кобеляк, а з сільської політосвіти – хати-читальні.
Один з них протер очі, – він їх не протирав фактично, але нам це здалося до галюцинації виразно, – і запитав, чого нам, власне, треба.
І це тоді, як у Києві й в Харкові є чимало безробітних, зголоднілих молодих революційних літераторів, навіть літераторів комсомольців, навіть партійців, одірваних від робітничої маси, що справді розкладаються, підпадають міщанському песимізмові, студіюють греко-римську культуру, б’ють зайців та качок.
Для преси Дніпропетровського, де тільки й можна здійснити мрію про зв’язок літераторів із робітничою масою, де нема неминучого дурману столиці, її нервозної метушні, неврастенії, що її натурально, враз підхоплює з природи нервова вдача молодого письменника, – є дуже багато передумов для ширшого розвитку.
Є повна сталевої сили атмосфера заводів, прекрасних велетнів-заводів, що своїм сірчаним димом так чудесно вбивають найдрібніші, найтриваліші бацилі розкладу, зневір’я.
У редакції дніпропетровських журналів нам не пощастило вмістити свої вражіння й тому доводиться продовжувати їх далі, хоч для себе, вже не сподіваючись на щасливий випадок. Петро Пустовійт злиться, а я силкуюсь його заспокоїти.
В редакції ми, звичайно, не могли довідатись, ні як пройти Дніпрові пороги, ні як підійти, щоб найкраще побачити заводи.