Самої експедиції і тут не було.
Тоді ми запитали лоцмана, яка з його сестер виходить заміж і коли має бути весілля.
Ми дуже шкодували, що не захопили з собою фотографічного апарату і тепер не зможемо зафіксувати для історії деякі малюнки з нового побуту.
Лоцман був трохи вражений з нашого запитання. Він нас старанно переконував, що сестер він заміж не видає і що, коли ми парубки, то вакансія, безперечно, за нами. А морозиво і все це інше робиться для вуфківської експедиції, бо ви ж сами знаєте, що їхати порогами небезпечно, а перед смертю слід добре попоїсти та погуляти.
Лоцман з сумом у голосі також заявив, що на його сестер нема ніякої надії, бо анахтемська експедиція дуже запаслива і везе з собою двох дам, що мають її розважати під час подорожі.
Ця остання заява нас остаточно обурила. Це ж профанація порогів… Це ж святотатство… Що сказав би запорозький орден лицарів, який і духу жіночого не виносив? Це ж перекручування історії…
Тоді ми сіли й написали таку записку до експедиції:
«Бажаємо вам смачно їсти морозиво і мати поспіх у ваших дам».
Пішки ми пройшли лише шість порогів, на верстви це становить 40 верстов. Алеж тут простір міряється не верствами, а гаками і засобами сполучення. Коли ви їдете автобусом, то вам скажуть, що буде верстов десять з гаком; коли їдете човном, то скажуть, що буде верстов тридцять з гаком; а коли йдете пішки, то буде верстов шістдесят з гаком; справді ж буде лише сорок верстов, міряючи звичайно точнішими інструментами, ніж автобуси, човни та ноги.
Коли ми пройшли перші шість порогів, то вся романтика, що століттями була закладена в нашу кров та голови, вивіялась до щенту. Ніяких водоспадів. Ніяких семиповерхових скель.
Є ще й досі такі чудаки, що об’їздять пороги в автобусі так верстов за 10 од кожного порога, а потім пишуть у газетках, що лоцмани тремтять і моляться, коли проїздять пороги. Ви тим чудакам не вірте, бо навіть підлітки й дівчата купаються на порогах і ловлять рибу.
Найцікавіші пороги – це Лоханський та Ненаситець. У Лоханського порога надзвичайно мальовнича забора. Шматки дивовижних скель лежать у воді і вода струмками дзюркоче між ними. На Ненаситці дійсно є водоспади, але водоспади невеличкі, на зріст людини.
Пороги не ревуть, а лише шумлять. Од них лунає шум, як од вітру в лісі. Трохи гуркоче лише Ненаситець. Вражіння від цього гуркоту таке, що ніби вулицею їде сотня ваговозів, навантажених камінням.
Ми не будемо перераховувати всіх історичних місцевостей та назв. Про них можна довідатися в підручниках історії. Нічого видатного чи романтичного в цих пам’ятниках нема.
Звичайнісінькі собі насипи піску – це фортеці, а далі каміння й кулясті могили. Доводилося лише дивуватись, як легко піддатись на романтичну облуду прочитаної белетристики.
Останніх три пороги: Будинський, Лишній та Гадючий ми проїхали човном (каюком) так званим «козацьким ходом», цебто найнебезпечнішими місцями. Впливала лише надзвичайна швидкість їзди. Щождо хвиль, водоспадів, каміння, то вони здавалися лише якимись тумбами, до яких уже так звик прохожий на наших вулицях, які він обходить зовсім машинально, навіть не помічаючи.
Тепер ми заздрили на вуфківську експедицію, що запаслася морозивом і прекрасними дамами, до того всі пороги були звичайні і зовсім не романтичні.
Цікаво, з чим приїде додому експедиція, коли морозиво не заморозить її надхнення, а прекрасні дами не зачарують її своїми характерницькими очима?
Розмова про аліменти
Останню ніч перед Кичкасом ми ночували в селі. Село Вовничі широко розляглося на кручах, що під ними грізно лютував сердитий поріг, б’ючись об сіре каміння й сірі скелі, що загородили дорогу вод, – поріг Вовнизький, або Грізний.
Дуже рано, ще коли парувала над порогом вода, ми спустились кам’яними скелями до ріки, нижче порогу. Тут, голосно ляскаючи своїми днищами об воду, стояло на причалі два каюки.
Лоцмани, ще молоді хлопці, швидко вичерпали зайву воду з меншого каюка, помили його трохи і ми всі розсілися на своїх місцях, Один з лоцманів сів на кермо, а другий на весла.
З таким мотором, що мав одну силу кремезного парубка, ми попливли на широкі води Дніпра роздратовані камінням, заборою та порогами. Каючок важко сидів у воді, і настирливі хвилі хлюпали в нього.
На повороті ріки з-за рогу острова нам, мандрівникам у ранкову далечінь, одкрилась раптом легендарна й чарівна картина.
Серед скель острова у воді Дніпра стояв вороний гордий кінь; його чорна шкіра, змочена водою, аж мигтіла в промінні ранкового сонця. Гола дівчина, засмажена сонцем, але біла як сніг, у порівнянні з шкірою коня, навколішках стояла на його спині й мила його. Вони обидва стояли до нас задом і цей ракурс ніби було взято з картини голяндської школи. Здоровенний, чорний зад коня і білий, не менший зад дівчини породжували в уяві легенду про амазонок.