Ми тихо й зачаровано пропливли повз них і, нарешті, не витримавши, голосно закричали. Дівчина помітила нас і з сміхом пірнула з коня у воду. А кінь, як закоханий лицар, стояв поруч і лише тремтів та пирхав.
Зруйновані білі палаци поміщиків та історичні скелі пропливали повз нас, а ми стояли посеред ріки, ріка текла назад до своїх джерел.
– От так дівчина! – ще під вражінням баченого чмокнув язиком лоцман, що стояв на кермі.
– Настя з нашого села не гірша! – відгукнувся другий лоцман.
– Оце, мабуть, хлопці бігають! – зауважив Пустовійт, що сидів, обережно тримаючись за дошки каюка, щоб не перекинутись у воду.
– Хо, тепер побігаєш! – сказав кермовий. – От Іван уже цій Настусі, разом з Панасом П’ятенком, аліменти платять.
– Платите? – спитали ми весляра.
– Платю! – весело відповів той.
На цих словах нас швидко підхопив Гадючий поріг і поніс на скелі, на хвилі, на бурхливу течію ріки.
Ми міцніше вхопилися за трухляві дошки каюка і затримали подих. Поріг наче виплюнув нас у широке, спокійне плесо ріки і ми знову попливли, підпираючись веслами об воду, щоб хоч трохи наздогнати час.
– І що його робити, – зідхнув кермовий, – коли не аліменти, то жінці аборт роби. Все одно з біди не вилізеш. От у вас у місті багато різних засобів є.
– Хо-ха-ха-ха! – дружно розсміялись ми.
Пустовійт порадив кілька засобів, але всі вони чомусь не подобались нашим лоцманам.
Так, пливучи рікою, під блакитним соняшним небом, ми розмовляли про аліменти, згадуючи блискучу голу амазонку й чорний блискучий зад вороного коня.
Електричні копальні
Було годин 10 ранку, коли ми підпливли до височезного насипу. Навколо було дуже тихо. Велике стадо корів мирно відпочивало на березі ріки. Сонце немилосердно смажило руді спини корів, і в повітрі плавав розтоплений цукор. Спека й тиша були неймовірні. Десь за насипом залізниці знаходилась німецька колонія Бентань та Кичкас. Наші лоцмани не хотіли нас везти до самої пристані, щоб не робити зайвого гака, а тому нам довелось підійматись на залізничний насип. Важко було повірити, що такий насип зробили людські руки.
Це була величезна гора, що з нею зрівнялись би лише хмарочоси Нью-Йорку. Ми потіли й відпочивали кілька разів, поки вилізли до самої колії.
Тиша, що була навколо, раптом увірвалась. Грім вибухів роздер її на шматки, і луна розкидала її по всьому Дніпрі. Вибухи щоразу ставали інтенсивніші й напруженіші. Вони глушили й забивали подих.
Це по той бік залізничного насипу відбувався генеральний бій. Бій був немилосердний і жорстокий. То був бій людини з природою. Люди рвали набоями гранітові скелі, і сивий дим з камінням летів у повітря.
Коли ми перейшли залізничний насип, нам здалося, що ми перепливли океан і потрапили до Америки. А це перед нами не наш український Кичкас, а яка-небудь золота копальня з Клондайку.
Німецька колонія Бентань розкинулася перед нами, пишаючись своїми череп’яними червоними покрівлями. Не звертаючи уваги на грім вибухів, вуличками бігали діти, хазяйки готували обід, а на подвір’ях гули молотарки, здіймаючи золоту куряву.
Над колонією звисла хмара диму од вибухів і пилюки.
Коли ж ми підійшли ближче до центру Кичкасу і побачили американських інженерів у сомбреро, у високих черевиках, у штанях пляшками, ми остаточно переконались, що це перед нами справжні, коли не золоті, то електричні копальні.
Після порогів і плюскоту Дніпра, після дикої природи, що оточувала нас кілька днів, ми були вражені тим рухом, що відчувався тут на Дніпрельстані.
Ось високо на горі, куди не дістануть хвилі Дніпра, будують величезний театр. Там високо стукотять молотки, гуркоче бляха, із тріском падають дошки. Люди, як птиці, стрибають високо у повітрі на покрівлі театру і наповнюють простір рухом і гучною працею.
Далі праворуч перед нами повстає високий будинок, увесь у риштуванні, в бантинах і дошках. Це закінчують будувати Дніпрельстанове управління. Далі, на правому і лівому боці Дніпра тисячі людей копають землю, тисячі коней і возів, здіймаючи неймовірну куряву, довгими нескінченними ланцюгами возять ґрунт. Гудки паровозів тривожно й настирливо вриваються в цей гамір вибухів, стуку й торохкотіння тракторів.
Пароплави, катери й човни розрізають води Дніпра, везучи на баржах каміння, пісок або ліс.