Він чув крики, що долітали до нього згори, і лежав уткнувшись обличчям у жужель без будь-яких почуттів і думок в голові.
Коли крики стихли, він підвів голову й побачив, що лежить на м’якій купі сміття та жужелі.
Деякий час він міркував, що з ним скоїлось. Потім, зрозумівши, що з ним розправились як із штрейкбрехером, знесилено підвівся на ноги, і, закриваючи обличчя руками, геть побрів, спотикаючись, з довгого рівчака.
XII
Жовті електричні груші виростали на чорних платанах парку. Вони сяяли, як чарівні плоди в казці про жар-птицю і там, де пробивалось їхнє сяйво, листя платанів було смарагдове.
Був вечір. Звідкись із близького ресторану долітали звуки оркестра. Скрипки виводили мрійливий вальс.
На лавах вздовж алеї сиділи люди. Люди були чорні, як чорне було і їхнє буття. Це були бездомні, безробітні люди, – пролетаріат, викинутий на вулицю підприємцями.
Поліцай, що нагадував кажана, проходив алеєю і будив кого-небудь з них.
– Тут спати не можна!
Тоді чоловік чи жінка вставала і, похитуючись, ішли до іншої лави, щоб знесилено звалитись на неї.
Франц Каркаш сидів на лаві коло фонтана. Вода плюскала, переливаючи сріблом в електричному промені, що пробивався крізь листя платана. Коли змовкали скрипки, було чути, як, плюскоче вода, але цей сумирний настрій парку не заспокоював Каркаша.
Він весь горів з одчаю, що охоплював його. Каркаш ще досі відчував, як його везуть у тачці жінки, як він котився на купу сміття, і почуття безпорадності й сорому охоплювали його. Все скінчено, він тепер зайва, нікому непотрібна людина. Він нічим не може допомогти Жакеліні та й собі самому не може дати ради. Почуття задоволення й зловтіхи охоплює його, коли він згадує обличчя майстра й шпиків, що викинули його на вулицю. Гнів і обурення охоплюють його, і він бачить себе в лавах демонстрантів, що несуть червоні прапори, він бачить себе з рушницею в руках на барикаді. Та раптом гнів змінюється на ще більший одчай. Він обводить поглядом сусідні лави і бачить на них людей, таких самих, як він, стомлених і чорних.
Він дивиться на них і читає їхні біографії, як вставні новелі в свій власний біороман.
Ось сидить бездомна інтелігентна людина. Це відомий йому винахідник Брас. Йому сорок років, але Франц Каркаш бачить його молодим студентом. Він з бідної сім’ї урядовця і його можна побачити іноді в лавах демонстрантів. Та ось Каркаш бачить молодого інженера Браса, що вдень миє пляшки, а ночами сидить у себе в мансарді і вираховує нескінченні колони цифр. Потім він бачить Брасів проєкт в руках підприємців, і бачить, як швейцар-олімпієць виставляє Браса на вулицю. Каркаш сам зустрічається з Брасом у довгій черзі по безплатний суп-юшку – дар благодійності діамантових дам. І ось тепер сам Каркаш і сам Брас сидять коло фонтана в парку та слухають плюскіт води й звуки вальса, бо їм нікуди піти ночувати.
Каркаш переводить погляд від Браса й спиняється на постаті жінки, що стомлено відкинулась на бильця лави. Він знає її. Це міс Адрієна. Вона народилася в цьому портовому місті, де батько її працював на електрозаводі. Спочатку вона була в дитячому балеті і всі говорили, що вона дуже талановита. Наречений її був трюковий актор, грав у кіно й лазив по високих фасадах будинків. Вона потім танцювала на димарях і ходила по тонких залізничних рейках над глибокими проваллями вулиць. На конкурсі краси Адрієна взяла перший приз, але жодної копійки не одержала. Заробили на цьому фотографи й ател’є. Потім чоловік її загинув під час карколомного трюка і Адрієна покотилась усе нижче й нижче. Тепер вона вже не гарна й рада теж дармовій тарілці супу.
Каркаш з хвилину дивився на цю жінку й мимоволі подумав про дальшу долю Жакеліни. Що чекає на неї? Що чекає на них усіх?
Ось на лаві сидить художник. Каркаш безліч разів бачив, як він малював на тротуарах картини, що зникали, як марево, як привиди, викликані фантазією. Перехожі кидали копійки і художник витрачав у повітря скарби свого творчого надхнення, бо це давало йому більше, ніж коли його картини купували спекулянти, що торгують речами розкошів. Так наживались вони, а художник ходив голодний. Тепер ніхто не наживався, але художник не мав навіть де ночувати.
Поліцай, що був подібний до нічного кажана, підійшов до Браса й узяв його за плече,
– Тут спати не можна!
Брас прибрав негайно ж звичайної пози.
Франц Каркаш підвівся з лави й безнадійно побрів уздовж алеї.
XIII
Приваби великого міста розкриваються перед, нею, як чудові краєвиди з обов’язковими проваллями, від яких крутиться голова. Нестримно вабить туди до обрію і ноги тремтять над неосяжною глибиною. Жакеліна, довідавшись про неприємну історію з Францем і не дочекавшись його, пішла до міста, щоб десь роздобути грошей, і, коли пощастить, знайти Каркаша. Вона молода й гарна жінка і це перед нею місто розкрило свої чудові провалля приваб, що їх наближають бажання й відштовхує воля.