Выбрать главу

У цьому медовому денному сні - так, як буває лише уві сні, коли всі бажання стають нестерпною правдою, йому кортіло малювати. Він прокинувся від цього нестерпного і нестримного бажання, одразу скинувшись, мов пес: на подвір’ї щось коїлось. Він підбіг до вікна і вистрибнув з нього в ту мить, коли на Дана насувався якийсь здоровань із заточкою в руці. Інший тип із закривавленою головою лежав на траві. А третій підкрадався з тилу. Зачувши шурхіт, здоровань озирнувся.

- Ззаду! - крикнув Іван, приймаючи на себе здорованя.

Дан вмить зорієнтувався.

Билися мовчки і не довго. Таке враження, ніби з рук до рук перекидають з машини кавуни і вони трощаться, вивертаючи назовні червоний м’якуш. Зрештою почувся крик здорованя: «Колян, уходім! Мокруха!»

Той, до кого гукали, одразу відстрибнув від Дана, і обидва помчали, ламаючи перегнилі зуби паркану.

Одразу настала тиша.

Обличчя Дана заливала кров, він тер її рукавом куртки і щулився, розлядаючи «поле бою», - на ньому лежало двоє. Один з них був

Іван. Біля нього метушилась Єва.

Мія все ще стояла, втиснувшись у стіну.

- Єво, в машину, швидко! Піджени її ближче! - криком наказав Дан, підбігаючи до Івана, - той тримався за бік.

Єва кинулась до машини, за мить зламала бампером рештки паркану, якнайближче загальмувавши. Вискочила, присіла над художником.

- Давно тебе не бачив… - сказав той.

- В машину! - ще раз скомандував Дан. Вони підвели його, допомогли залізти на переднє сидіння.

Дан підбіг до того першого, з ким почав бійку. Майже професійним рухом намацав на шиї артерію. І поглянув на жінку, що стояла біля стіни: «мертвий» - ворухнув побілілими губами. Вона зрозуміла і

пауза затяглася. Єва дала уривчастий короткий сигнал.

Дан зробив кілька кроків до стіни, взяв Мію за руку. Йому здалося, що разом із неюь і за нею потяглася вся стіна, весь цей закинутий дитячий садок, весь інший світ, за який він відтепер мав нести відповідальність. Вони побігли до машини, мов уві сні - два кроки вперед, три назад.

Очі Дана знову заливала кров. Він, немов ляльку, сунув Мію на заднє сидіння. Впав поруч:

- Жени!

Авто зірвалося з місця. Дорога…

* * *

Ще ніколи він не почувався настільки добре.

Сидів, залитий своєю і чужою кров’ю, і в середині його єства вібрувала і вигравала свою мелодію якась невідома йому струна. Він шкодував лише про одне: все надто швидко скінчилося. Надто швидко аби він міг уповні відчути захват і шал, яких не відчував у тій «гарячій точці», на тому плато - там був лише страх і невтамоване бажання порвати повітря зубами.

Тільки зараз він зрозумів, що це бажання жило в ньому протягом років і саме воно уповільнювало, робило безтямним все, що відбувалося потім. Він довго згадував цей стан безпорадності, перетравлював його, плекав у собі і водночас прагнув забути хвилю шаленої люті, котра накочувалась на нього, нікуди не вихлюпуючись. Тої люті, коли зникає відчуття смерті; навіть навпаки: смерть стає єдиним її виходом. Він бачив, як помирають у гніві, в бою, коли всі інші почуття відступають. Лишаються лише два кроки гніву, котрі робить вбитий на зло влученої в нього кулі. І лише потім падає на землю, зробивши два кроки завдяки цій сліпій рушійній силі.

Ті десяток пошматованих життів були найвищою несправедливістю, адже все відбулося на суцільному відпливі - на піску, на сонці, свіжому повітрі, в якому не пахло порохом. І це також не давало йому спокою, адже немає нічого підлішого, ніж загинути на приємній, теплій, розслабляючій мілині, коли океан гніву лишається далеко позаду і нічого не сколихується всередині, крім безмежної любові до природи, до товаришів і… до себе - тому, що ти зміг бути тут, випробувати себе і не схибити. Але ж - схибив, бо відійшов, не розділивши з друзями спільну до цього часу долю…

…Я мав табу - комусь розповідати про це. Навіть найближчому. Справою честі було мовчання. Можливо, саме через те, що вижив, і носив у собі цю кулю - лють, котра не мала виходу. Тепер ця непогамована лють вгамувалась і відступила.

Я поклав руку на серце, Мія, котра досі сиділа, забившись у куток і боячись поворухнутися, підсунулась ближче. В її очах я побачив співчуття. Вона відірвала шматок від рукава своєї сорочки і почала обережно витирати ним кров із мого обличчя. Її очі були зовсім близько. Мене охопив захват від того, що я звільнився, що бився, захищаючи жінку і міг загинути, адже в руках той покидьок тримав ніж, яким він досить вправно маніпулював. І якби не Іван…

Я подумав, що почуваюся щасливим. Так, щасливим. Адже небагатьом випадає перевірити себе таким чином після надто довгого часу зневіри та бездіяльності. Я обережно прибрав її руку зі свого чола, посміхнувся і поцілував трохи вище від зап’ястя. Вона теж посміхнулася і викинула закривавлену ганчірку в вікно.

Тепер нам не було вороття. За пару-трійку годин нас шукатимуть…

- Тепер нас шукатимуть. - Сказала Єва, кидаючи тривожний погляд на Івана. - А нам необхідно заїхати до лікарні, оглянути рану.

- Я в лікарню не поїду, - процідив той, тримаючись за правий бік. - На мені все заживає, як на собаці. Нізащо в лікарню не поїду!

- Про ножове поранення одразу повідомлять куди слід, - підтримав Дан.

Єва замислилась. На дорозі замаячив знайомий вказівник. Вона посміхнулась:

- Добре. Я знаю, що ми зробимо…

Вона поглянула в дзеркальце на Дана. І він непомітно кивнув їй головою.

ЗУПИНКА В ДОРОЗІ. АУГУСТИНА

Настав час денної кави. Марія внесла філіжанку і змінила майже порожню пачку вишневого тютюну на бергамотовий. Аугустина сиділа в напівтемряві, час від часу поглядала у шпарку між важкими оксамитовими фіранками.

Вона бачила людей. А за ними - коричневу смужку дороги між жовто-зеленим лісом соняшнику. Люди гули, мов бджоли. Дорога лежала розтоптаною, розпластаною шинами гадюкою.

…В полуденний час відчуття хаосу і безладу нестерпно її мучило. Його можна було порівняти хіба що з нічними жахіттями, які вона вбивала пігулками снодійного.

…В такий час її мучили грішні думки. Вона мусила любити людей. Але з кожним днем відчувала: це стає неможливим. Раніше вона намагалася вислуховувати всіх, хоча їй це було непотрібно: вона одразу могла сказати, хто перед нею, з чим прийшов і чи вартий допомоги. Проте давала можливість висловитись, оскільки знала: невисловлені люди - це як крик, замкнений в горлі, як міна уповільненої дії.

А слухаючи їх, доходила висновку, що мало хто заслуговує на увагу - все, що вони могли сказати, стосувалося мізерних особистих речей, жоден не був готовий змиритися і прийняти все, як належне. Тому вона залюбки лікувала хворих, однак розгублених не вислуховуючи. Вона знала, що половина з тих, хто витоптує траву під її будиноком, повернуті очами всередину себе, але, на відміну від неї, бачать там лише темряву. Були серед них і ті, хто приходив заради цікавості чи перевірити «яснобачення». Вона звикла і до цього.

Звикла і збайдужіла до розмов про себе, до газетних статтей, в яких її звинувачували у шарлатанстві. Сидючи в темряві (аби її не змогли зненацька сфотографувати), вона посміювалась над тими, хто приходив до неї під маскою прохача, намагався розкрутити на розмови, а йшов, мелодраматично витираючи сльози. Адже… посадіть переді мною будь-якого циніка - я говоритиму із ним десять, двадцять, тридцять, сорок хвилин, а в особливо клінічних випадках навіть годину - і під кінець часу, встановленого його мозковим центром, обіцяю - він заплаче. І це будуть нормальні солоні сльози нормальної людини, з якими вона згадає безліч знакових і забутих дрібниць свого життя. Але вона вже не могла приділити довгим розмовам ані хвилини, адже тепер лише констатувала те, що бачила, і - нічим не могла допомогти. То було найгірше. Згодом вона замислилась над тим, чи варто взагалі говорити людині щось конкретне і перейшла на метафори, сподіваючись, що тоді черга зменшиться. Однак цього не сталося, й Аугустина вже стала пам’ятником, проклявши той день, коли з її долонь полилося світло просто в тлусте черево сільського п’яниці, - воно нічим на те не заслуговувало…