«Мишоловка,»— майнуло в голові у Зоріна; він відчув, як від нестачі кисню сильно калатає серце. Проте цікавість взяла гору.
— Хочу подивитись, що воно за порода, — спинив він Халимендика й Колесникова, котрі повернули назад.
У виробках шахт Донеччини він, бувало, витягував затяжку й подовгу розглядав піщаник, аргеліт чи алевроліт, під яким кутом вони залягають, як поруйновані. Відтак мав уже повну картину, як та порода поводитиметься на шахтному полі.
Тут затяжки-обаполи повгиналися, місцями тріснули від колосального тиску.
Халимендик, уздрівши, що Зорін вхопився за уламок затяжки з наміром його висмикнути, крикнув:
— Андрію Микитовичу, це небез…
Останнє слово заглушив тріск; грубі обаполи між двома ребрами-арками почали ламатися немов картонні, і з покрівлі у виробку гунула порода. Зорін устиг відскочити, але спіткнувся і тієї ж миті йому привалило ноги. Спробував випручатись, але купа збільшувалась так швидко, немов би нагорі відкрили шибер; Зоріна засипало по груди. Він не встиг ні про що подумати, в нього навіть не увійшов страх, як раптом настала тиша.
Виробку заповнило по конвеєрну стрічку; полотно терлося об породу. Бракувало повітря й давило груди; Зорін задихався. Проте руки були вільні і він став відкидати з себе шматки чорного спресованого глею. «Мабуть, не судилося мені вже побачити бодай одного онука…»— подумав він.
І тут зашурхотіло. З другого боку завалу греблися. Скоро звідти сяйнуло променем і почувся голос Халимендика:
— Андрію Микитовичу, з вами все гаразд?
— Та тут от… — озвався він
В дірку просунувся Халимендик, а за ним — Колесников. Директор шарпнув за дріт-вимикач, що тягнувся вздовж конвеєра, і стрічка зупинилась. Вони кинулись до Зоріна і заходились розгрібати породу.
Почулося потріскування та металевий скрегіт в місцях з’єднання арок. Кріплення штреку заколивалось немов горлянка, при ковтанні. Шахтарі в таких випадках хутко вимітаються в безпечне місце.
На обличчях, що схилились над Зоріним, вгадувалися тривога і страх.
— А я думав, що ви вже побігли по гірничорятівників, — сказав Зорін, задихаючись.
Озвався директор:
— Моє прізвище походить від слова халамидник, а воно означає босяк, бешкетник, себто несерйозна людина. В житті інколи конче треба бути несерйозним.
— Андрію Микитовичу, — сказав Колесников, спостерігши як важко дихає Зорін, — може, вам саморятівник?..
— Потерпимо, — відказав Зорін, допомагаючи їм відкидати з себе породу.
Ноги не пошкодило, проте боліли гомілки.
З тріском зламалась затяжка за два кроки від того місця, де щойно лежав Зорін, і звідти вдарив «струмінь» перем’ятої породи.
— Швидко звідси! — вигукнув Колесников і силоміць підштовхнув Зоріна до пролазу.
Останнім виборсався Халимендик.
Масив конвульсійно здригався; звільнене від породи місце біля конвейєрної стрічки почало засипати.
— Тікаймо! — ревнув директор.
Та вже через півсотні кроків він зупинився. Тоді подивився на свої ноги; він був без одного чобота.
В ухах у Зоріна шуміло, немов би десь поблизу текла вода. Давалася взнаки гіпертонія, яку він нажив колись за аналогічної ситуації. Випадок так глибоко запав у свідомість, що йому, як тільки він про нього згадував, здавалося немов усе те сталося ось учора. Проте відтоді минуло щонайменше п’ятнадцять років. Йому було тоді стільки ж, скільки його учням зараз.
— Заждіть мене тут, — озвався Халимендик, прислухаючись до тиші, яка настала. — Я збігаю по чобіт.
— А, може, почекаємо? — сказав Зорін. — Хай там перерозподіл тиску завершиться.
— Ось-ось, перерозподіл… — підхопив зраділо Халимендик. — У нас тут перерозподіл тиску відбувається з кожним метром проходки. У приконтурній частині утворюється щось на зразок буферної зони радіусом від п’яти і більше метрів. Її краще не займати, адже вище вибирається пласт «це сьомий». Ось воно і грає… Я показав вам крайню стадію нестабільності виробки. Сьогодні в другу зміну її вже почнуть перекріпляти. — Мить поміркувавши, він сказав — Тільки не подумайте, що я хотів настрахати. Так сталося…
— Це я винен, — озвався Зорін. — Не слід було займати ту кляту затяжку.
— Вашої провини тут немає. Це непорозуміння. Але якби, не доведи Боже, щось сталося б, то відповідати довелося б мені. Чого, мовляв, дотягнув виробку аж до такого стану? Та ще й людей повів… — Халимендик знову прислухався, а тоді подався по чобіт. Зорін з Колесниковим пішли слідом.
— …Цей штрек уже кріплено новим способом, — сказав директор. — Я просив би вас, Андрію Микитовичу, і вас, Володю, бути уважними. Мені б не хотілося щоб ви сприйняли це як перенесення нашої дискусії в шахту, бо тоді у вас може спрацювати зворотна реакція. Отож: хто має очі та побачить.
Зорін завважив одразу, що склепіння арок, якими кріпилася виробка, підпирали посередині балки. З одного боку від тих «перпендикулярів» пролягала колія, з другого був настил-хідник.
«Десь я вже бачив такі підпорки, — майнула думка в Зоріна. — Здається, на якійсь із луганських шахт.»
— А чого підпорки стоять дуже часто? До того ж не дерев'яні, а металеві? — озвався Колесников.
— Я міг би відповісти, але скоро ви самі збагнете чому.
Через кілька сот кроків штрек ніби став нижчим, але ні «перпендикуляри», ні арки нітрохи не покрутило.
Зорін зупинився і повів променем у з'єднання арок; їх не було порушено. Правда широка металева п’ята під «перпендикуляром» вгрузла в грунт.
— Там, над нами, метрів вісім-дев’ять, — пласт «це сім», — озвався Халимендик. — Порода між цим пластом, де ми тепер, і ним порушена. До того ж там ведуться роботи і отже, масив дихає. Це кріплення витримує тиск у двадцять п'ять тонн, ремонтина, — він показав на підпорку, — здатна витримати стільки ж. Якщо тиск перевищує п’ятдесят тонн, то арки в місцях з’єднання трохи зсуваються, ремонтини в хомутних з’єднаннях — також. Що відбувається по тому? — Халимендик повів променем на Колесникова.
Володимир не озивався. Мабуть, пригадував свої аргументи, що їх, бувало, наводив у суперечках з колегою-виробничником.
А Зорін раптом відчув, як рушиться одна з незаперечних істин гірничої науки. Власне, істина була істиною тільки для Центрального Донбасу, де породи, що вміщують у собі вугільні верстви, відрізняються від західнодонбаських монолітністю і твердістю. Там вони залягають плитами, тут перем’яті, сипучі. Там, якщо плита посунулась, то вже жодна сила не здатна їй протистояти; надто на великих глибинах. Тут — насип, тиск якого можна, справді, розкласти. І цим скористався Халимендик. Зорін відчув, як у ньому зійшлися двоє людей: один гарячково підшукував аргументи, аби довести свою правоту, другий радів, що нарешті покладено край багаторічній дискусії. На мить він згадав професора Чернова, котрий на його захисті витяг з кишені записку, писану ним, Черновим, десь за рік до того, і на очах у членів вченої ради подер. Там було записано, що в місцях, де велася проходка зорінським методом, стануться викиди.
— Я, здається, докумекав у чому справа, — озвався нарешті Колесников. — Ребро кріплення, піддаючись тискові, зменшується і цим підставляє під тиск два сусідні ребра. А ті також, трохи піддавшись, діляться тиском з іншими… Щось схоже на дощового черв’яка, який скорочуючи тіло, зближує свої кільця — ребра жорсткості, а відтак тискові протидіє вже не одне кільце, а майже всі.
— Це ви ловко щодо черв'яка… — сказав Халимендик. — Все так і відбувається. Але тут є ще одна особливість. Перем’ята порода, яка облягає черв’яка, але не може його розчавити, у приконтурній зоні ущільнюється, злежується, перетворюється у щось, що нагадує моноліт, в вже він захищає виробку від руйнування.
— Дотепно, — мовив Колесников. — Але що станеться, якщо відбудеться горизонтальний зсув?
— Таке трапляється, — озвався Халимендик, трохи поміркувавши. — Ми знаємо, в якому місці шахтного поля вони можуть проявитись. В таких випадках ставимо кільцеве кріплення, яке ще більше нагадує вашого дощового черв’яка, тобто є аналогом винайденого нами кріплення.