— І так воно і є, — сказала Фіона. — Але чи є десь порядок за стіною, через яку вони пройшли? Або ця гроза буде тривати вічно? Якщо він досяг успіху, вона лише спадаюче явище і ми в безпеці. Але якщо ні…
— Це не має значення, — втрутився я, — досяг успіху він чи ні, тому що я досяг успіху.
— Що ти маєш на увазі? — Запитала вона.
— Я вважаю, що він зазнав невдачі, — пояснив я. — Що він був знищений, перш ніж зумів відремонтувати старий Лабіринт. Коли я побачив наближення цієї грози, насправді я випробував частину її, я зміркував, що ніяк не зможу вчасно поспіти сюди з Каменем, який він відправив мені після своїх зусиль. Бранд всю дорогу намагався відібрати йогоу мене. Може якраз це подало мені думку. Це було найважче, що я коли-небудь робив, але я досяг успіху. Світ повинен утриматися від розпаду, чи виживемо ми чи немає. Бранд відняв у мене Камінь якраз тоді, коли я завершив його. Але я оправився від його нападу і зумів скористатися Лабіринтом, щоб спроектувати себе сюди. Так що Лабіринт як і раніше існує, що б там ще ні сталося.
— Але, Корвін, — запитала Фіона, — що, якщо батько досяг успіху?
— Я не знаю.
— Я так розумію, — сказав Блейз, — з того, що розповів мені Дворкін, що два різних Лабіринти не можуть існувати в одному і тому ж Всесвіті. Ті, що в Рембо і на Тир-на-Нготі не в рахунок, будучи тільки відображеннями нашого…
— Що ж трапиться? — Запитав я.
— Я думаю, що станеться відкол, основа нового існування десь.
— Яким же буде його вплив на наш власний?
— Або загальна катастрофа, або взагалі ніякого впливу, — висловила свою думку Фіона. — Я можу довести будь-який варіант.
— Тоді ми повернулися прямо туди, звідки почали, — сказав я. — Або все повинно незабаром розвалитися, або все повинно встояти.
— Здається так, — погодився Блейз.
— Це не має значення, якщо нас все одно не стане після того, як ця хвиля добереться до нас, — розсудив я. — А вона добереться.
Я знову звернув свою увагу до похоронного кортежу. За возом з'явилися нові вершники, за якими пішли маршируючі барабанщики. Потім вимпели і факели і довгі шеренги солдатів-піхотинців. Спів все ще долинав до нас, і далеко-далеко за безоднею процесія, здавалося, змогла, нарешті, дістатися до тієї темної цитаделі.
«Я так довго ненавидів тебе, настільки багато ставив тобі в провину. Тепер з цим покінчено і нічого з цих почуттів не залишилося. Замість цього ти навіть захотів, щоб я був королем, робота, для якої, як я тепер бачу, я не годжуся. Правда, я бачу, що я, врешті-решт, щось означав для тебе. Я ніколи не скажу цього іншим. Достатньо знати мені самому. Але я ніколи не зможу думати про тебе в тому ж дусі. Твій образ уже втрачає чіткість. Я бачу обличчя Ганелона там, де має бути твоє. Він був моїм товаришем, він ризикував заради мене своєю головою. Він був тобою, але іншим тобою — тобою, якого я не знав.
Скільки дружин і ворогів ти пережив? Чи багато у тебе було друзів? Думаю, що не дуже. Але було з тобою стільки того, про що ми нічого не знали. Я ніколи не думав, що побачу тебе, як ти відійдеш в інший світ.
Ганелон — батько — старий друг і ворог, я прощаюся з тобою. Ти приєднаєшся до Дейдри, яку я любив. Ти зберіг свою таємницю. Спочивай з миром, якщо така твоя воля. Я даю тобі цю зів'ялу троянду, пронесену мною через пекло, кинувши її в безодню. Я залишаю тебе трояндам і вивернутим квітам в небі. Я буду сумувати за тобою…»
Нарешті, довга процесія підійшла до кінця, останні маршируючі з'явилися з завіси і рушили геть. Блискавки все ще сяяли, дощ все ще лив і гуркотів грім. Але жоден член процесії, наскільки я міг згадати, не здавався промоклим. Я стояв на краю безодні, спостерігаючи, як вони проходять мимо. На моєму плечі лежала рука. Як довго вона була там — не можу сказати. Тепер, коли проходження завершилося, я зрозумів, що грозовий фронт знову наступає.
Обертання неба принесло, здавалося, на нас більше темряви. Зліва від мене пролунали голоси. Вони, здається, говорили довгий час, але я не чув слів. Я зрозумів, що весь тремчу, що у мене все болить, що я ледве тримаюся на ногах.
— Піди приляж, — запропонувала Фіона. — Сім'я і так достатньо скоротилася для одного дня.
Я дозволив їй повести мене від краю, запитавши:
— Це дійсно становить якусь різницю? Скільки у нас, по-твоєму, часу?
— Ми не зобов'язані залишатися тут і чекати її, — відповіла вона. — Ми перейдемо через темний міст в Двір. Ми вже зламали їх оборону. Гроза може туди не дістатися. Вона може зупинитися тут, біля безодні. В будь-якому випадку нам слід було побачити похорони батька.