Я кивнув.
— У нас, здається, буде мало вибору, окрім як бути слухняними до кінця.
Я ліг і зітхнув. Якщо я і відчував що-небудь, так це те, що став ще слабшим.
— Твої чоботи… — Сказала вона.
— Так.
Вона стягнула їх. Мої ступні боліли.
— Спасибі.
— Я дістану тобі трохи їжі.
Я закрив очі. І задрімав. Занадто багато образів грало у мене в голові, щоб скласти зв'язний сон. Не знаю, скільки це тривало, але старий рефлекс привів мене в свідомий стан одразу при звуці наближення коня. Потім над моїм обличчям промайнула тінь.
Я підняв погляд і подивився на закутаного вершника, мовчазного, нерухомого. Мене розглядали.
Я відповів таким же поглядом. Не було жодного загрозливого жесту, але в цьому погляді було почуття антипатії.
— Ось лежить герой, — вимовив м'який голос.
Я нічого не сказав.
— Я зараз могла б легко вбити тебе.
Тут я впізнав голос, хоча поняття не мав про причину таких почуттів.
— Я натрапила на Бореля, перш ніж він помер, — сказала вона. — Він розказав, як підло ти взяв над ним верх.
Я нічого не зміг з цим поробити, я не міг стримати його. Сухий смішок піднявся в моєму горлі. З усіх дурних речей знайшла через що розтриндітися. Я міг би сказати їй, що Борель був набагато краще екіпірований і набагато свіжіший, ніж я, і що він під'їхав до мене, шукаючи бійки. Я міг би сказати їй, що не визнаю правил, коли на кону моє життя, або що не вважаю війну грою. Я міг би сказати велику безліч речей, але якщо вона не знала вже їх, вони не матимуть ні найменшої різниці. Крім того, її почуття були вже очевидними.
Так що я просто сказав одну з великих ритуальних істин:
— У всякій історії є більше, ніж одна сторона.
— Я вирішила вибрати ту, яку маю, — сказала вона мені.
Я подумав про потиск плечей, але вони у мене занадто хворіли.
— Ти коштував мені двох найважливіших людей у моєму житті.
— О? Я засмучений за тебе, Дара.
— Ти — не те, у що мене змусили повірити, я бачила в тобі істинно шляхетну людину — сильну, і все розуміючу, і яка іноді прихильна до честі…
Гроза, тепер вже набагато ближче, блиснула в неї за спиною. Я подумав про щось вульгарному і висловив це. Вона пропустила це повз вуха, ніби й не чула мене.
— Тепер я йду, — сказала вона. — Назад до свого власного народу. Ви поки що здобули перемогу, і он там, — вона показала в бік грози, — знаходиться Амбер.
Я міг тільки дивитися, не зводячи очей. Не на бурхливі стихії, на неї.
— Я сумніваюся, щоб там залишилося щось від моєї вірності країні, щоб я могла зректися її, — продовжувала вона.
— А як щодо Бенедикта? — М'яко запитав я.
— Не… — Почала було вона і відвернулася. І потім, після мовчання: — Я не вірю, що ми коли-небудь зустрінемося знову, — кинула вона і кінь поніс її вліво від мене, в напрямку Чорної Дороги.
Цинік міг би вирішити, що вона просто вибрала свій жереб бути з тими, на кого вона тепер дивилася, як на сторону, яка перемогла, так як Двір Хаосу, ймовірно, вціліє. Я ж просто не знав. Я міг думати тільки про те, що побачив під її капюшоном. Це було не людське обличчя.
Але я повернув голову і дивився їй услід, поки вона не зникла. Зі зникненням Дейдра, Бранда і батька, а тепер і з розставанням з Дарою, в таких обставинах, світ став куди більш порожнім, що б там від нього не залишилося.
Я знову ліг і зітхнув. Чому б просто не залишитися тут, коли відбули всі інші, чекати, коли гроза промочить мене, і заснути… І розчинитися? Я подумав про Хугі. Чи не переварив я його втечу від життя так само, як і його м'ясо? Я так втомився, що це здавалося самим легким шляхом…
— Ось, Корвін.
Я знову задрімав, хоча тільки на хвилину. Фіона знову стояла поруч зі мною, разом з їжею і флягою. З нею хтось був.
— Я не бажала перебивати вашу аудієнцію, так що я почекала.
— Ти чула? — Запитав я.
— Ні. Але можу здогадатися, оскільки вона поскакала. Ось.
Я проковтнув трохи вина, приділив свою увагу м'ясу з хлібом. Незважаючи на мій душевний стан, вони здалися мені дуже смачними..
— Ми скоро рушаємо, — сказала вона, кинувши погляд на бушуючий грозовий фронт. — Ти можеш триматися в сідлі?
— Думаю, що так, — сказав я.
Я ковтнув ще трохи вина.
— Але занадто багато всього сталося, Фі, — сказав я їй. — Я емоційно онімів. Я вирвався з божевільні на Відображення. Я обманював людей і вбивав їх. Я відвойовував свою пам'ять і намагався поправити своє життя. Я знайшов свою сім'ю і виявив, що люблю її. Я примирився з батьком. Я бився за корону. Я випробував все, що знав, щоб утримати світ від розпаду. Тепер схоже, що все це ні до чого не привело і в мене не залишилося достатньо духу, щоб сумувати далі. Я онімів. Прости мене.