Люсьєн відсахнувся, кобила тривожно заіржала, а я швидко глянула на свою витягнуту руку. Я не стала дивитися на охоронців і запитувати себе, що вони могли подумати про цю сцену. Не встиг Люсьєн відповісти, як я спитала:
— Чого ти не сказав мені про нагів?
Він схрестив руки на грудях, примружив металеве око й відкинув руді пасма з обличчя.
Я мусила на мить відвести погляд.
Волосся Амаранти було темніше. Її шкіра — кремово- біла, геть не схожа на поціловану сонцем золотаву шкіру Люсьєна.
Я пильно роздивлялася стайню. Принаймні вона була велика й відкрита, а робітники саме працювали в іншому крилі. Перебування всередині для мене зазвичай не становило проблем. Здебільшого я бувала там тоді, коли мені ставало аж так нудно, що я йшла в стайню до коней. Багато місця для переміщення, для втечі. Стіни не справляли враження таких незламних. На відміну від кухонь — занадто низьких, із товстими стінами, замалими вікнами, через які не можна пролізти. На відміну від студії, у якій бракує природного освітлення. У мене в голові був довгий список тих місць у маєтку, де я могла або не могла перебувати. Рейтинг складався за таким принципом: чи в цих приміщеннях моє тіло напружувалося і чи я пітніла.
— Я не брехав, — жорстко відказав Люсьєн і погладив кобилу по корпусу. — Насправді вона мене скинула. Коли один із них стягнув мене з неї.
Типовий для Фе спосіб мислити і брехати.
— Чому?
Люсьєн стиснув губи.
— Чому?
Він повернувся до кобили, що терпляче чекала на нього. Проте я встигла помітити вираз його обличчя. На ньому була… жалість.
Я запропонувала:
— Може, підемо пішки?
Він повільно повернувся до мене:
— Це близько чотирьох кілометрів.
— І ти міг би пробігти їх за кілька хвилин. Мені ж цікаво, чи не відстану я від тебе.
Його металеве око заскреготало, і я знала, що він скаже, ще до того, як розтулив рота.
— Забудь, я пожартувала, — мовила я й сіла на свою білу кобилу з приємним норовом, трохи лінькувату й розпещену.
Люсьєн не намагався сперечатися й мовчав, поки ми їхали лісовою стежкою. Весна, як завжди, розкошувала у своїй красі. Повітря було насичене ароматом бузку, хаща, через яку стрічкою бігла стежка, була сповнена звуків життя. Жодного боге, жодних ознак нагів чи подібних істот, через яких на ліс спадала німа тиша.
— Мені не потрібна твоя бісова жалість, — сказала я йому нарешті.
— Це не жалість. Темлін просив, щоб я не говорив тобі… — Він трохи скривився.
— Я не зі скла зроблена. Якщо нага напав на тебе, я маю право знати.
— Темлін — мій Вищий Лорд. Він віддає накази, а я їх виконую.
— Ти так не думав, коли порушив наказ Темліна і відправив мене на пошуки суріеля. Я мало не загинула.
— Тоді я був у розпачі. Ми всі були в розпачі. Але тепер… Тепер треба навести лад, Фейро. Нам потрібні правила, ієрархія й порядок, якщо ми хочемо мати шанс на відновлення. Тому все, що він говорить, треба виконувати. Я перший, на кого дивитимуться інші… Я подаю приклад. Не проси мене ризикувати стабільністю цього Двору, висловлюючи незгоду. Не зараз. Він дає тобі стільки свободи дій, скільки може.
Я змусила себе заспокоїтися й набрати повітря в легені, яким уже його бракувало.
— Попри те що відмовляєшся спілкуватися з Аянтою, ти говориш зовсім як вона.
Люсьєн аж зашипів, немов мої слова обпекли його. А тоді сердито додав:
— Ти не уявляєш, як важко відпускати тебе навіть із маєтку! Він під значно більшим тиском, ніж ти гадаєш.
— Я добре знаю, що на нього тиснуть. Але мені навіть на думку не спадало, що я можу стати його бранкою.
— Ти не бранка. — Він стиснув щелепи. — Це геть не так, і ти це знаєш.
— Чомусь раніше, коли я була смертною людською жінкою, він зовсім не хвилювався, дозволяючи мені полювати і блукати лісом самій. І кордони тоді були набагато менш безпечні.
— Він не дбав про тебе так, як дбає зараз. І після того, що трапилося в Підгір’ї…
Слова Люсьєна прокотилися луною у мене в голові.
— Він був дуже наляканий. Він боїться побачити тебе в руках ворогів. Вони це прекрасно знають. Щоб узяти Темліна під свій контроль, їм достатньо захопити тебе в полон.
— І ти гадаєш, я про це не знаю? Невже він справді думає, що решту життя я проведу в маєтку, наглядаючи за служницями та розгулюючи в розкішному вбранні?
Люсьєн дивився вглиб вічнозеленого лісу.
— Хіба не про це мріють усі смертні жінки — вийти заміж за прекрасного лорда Фе, який купуватиме їм подарунки, і довіку жити в розкоші?