— Він уб’є його? — Я задихалася.
— Ні.
Я затремтіла від грубої сили, яка огортала його напружене тіло.
— Ми використаємо його, щоб надіслати звістку в Гайберн: якщо вони схочуть влаштувати полювання на членів мого Двору, їм доведеться вигадати щось краще.
Я здригнулася — від ствердження в його репліці про мене й від його слів.
— Ти знав… знав, що він полював на мене?
— Мені було цікаво, хто ж накинеться на тебе, щойно ти залишишся сама.
Я не знала, з чого почати. Отже, Темлін мав рацію щодо моєї безпеки. Певною мірою. Але це нічого не змінювало.
— То ти й не планував бути поруч під час моїх тренувань? Ти мене використовував. Як приманку.
— Так, і зроблю це знову. Ти була в безпеці весь цей час.
— Ти повинен був попередити!
— Можливо, наступного разу.
— Наступного разу не буде!
Я вдарила його рукою в груди, і він відступив на крок. Я моргнула. Забула, якою силою володію, коли панікую. Так само, як і з Ткалею. Я забула, якою сильною я стала.
— Так, ти забула, — розсердився Різенд, прочитавши подив на моєму обличчі.
Його крижаний спокій розбився вщент.
— Ти забула про цю силу, про те, що можеш спалювати, ставати темрявою й відрощувати пазури. Ти забула. Ти перестала боротися.
Він не мав на увазі Аттора. Або Ткалю.
І гнів піднявся в мені такою потужною хвилею, що у мене в голові не залишилося жодної думки, крім люті: на себе, на те, що мене змусили вчинити, що скоїли зі мною, з ним.
— То й що, коли так!? Що, коли так? — прошипіла я й знову штурхонула його. — Що, коли я перестала боротися?
Я наблизилася, щоб знову штовхнути його, але Різ розсіявся, опинившись на кілька метрів позаду мене.
Я мчала просто до нього, сніг хрустів у мене під ногами.
— Це не так уже й просто.
Гнів охопив, знищив мене. Я здійняла руки, щоб ударити долонями йому в груди…
І він знову зник.
Він з’явився позаду мене, так близько, що його дихання лоскотало мені вухо, коли він сказав:
— Ти й гадки не маєш, як це непросто.
Я розвернулася, намагаючись схопити його. Він зник раніше, ніж я встигла вдарити його, сильно вдарити.
Різ з’явився на іншому кінці галявини, сміючись.
— Треба постаратися ще.
Я не могла обернутися на темряву й порожнечу. А якби могла — якби я могла обернутися на дим, на повітря, ніч і зірки, я використовувала б це, щоб з’явитися просто перед його обличчям і стерти з нього цю усмішку.
Я рушила, хоч це й було марно, коли він розчинився в темряві, і я ненавиділа його за це — за крила і здатність пересуватися, немов туман на вітрі. Він з’явився за крок від мене, і я кинулася до нього, виставивши руки кігтями вперед.
І врізалася в дерево.
Він засміявся, коли я оговталася від удару. Я скрипіла зубами, кігті заскреготіли по корі, розсікаючи дерево. Але я вже зробила випад уперед. Коли ж він зник, я кинулася за ним, немов теж могла зникнути у зламах світу, вистежувати його там вічність.
І я так і зробила.
Час сповільнився й закрутився. Я бачила, як морок навколо нього став димом і змінив свій напрямок, немов роблячи віраж, щоб переміститися в іншу точку на галявині. Я кинулася до цієї точки, відчувши, як моя власна легкість обертає мене на вітер, тінь і порох, чия свобода виходила з мене, тоді як я сама кинулася туди, куди він прямував.
Різенд з’явився у вигляді цільної постаті в моєму світі диму й зірок.
Його очі розширилися, рот відкрився — посмішка підступного захоплення, коли я розсіялася просто перед ним і штовхнула його в сніг.
Розділ 27
Ми лежали в снігу. Я важко дихала, розтягнувшись на Різі, а він хрипко сміявся.
— Ніколи, — загарчала я йому в обличчя й стиснула його тверді як скеля плечі, і мої кігті вже проривалися на кінчиках пальців, — не смій використовувати мене знову як приманку!
Він уже не сміявся.
Я натиснула сильніше, кігті вп’ялися в його шкіряний обладунок.
— Ти сказав, що я можу стати зброєю, — то навчи мене. Не роби з мене пішака! І якщо це частина моєї роботи, тоді із цим покінчено. Покінчено.
Попри сніг його тіло було тепле піді мною, і я не була впевнена, що розуміла, наскільки він більший за мене, поки не опинилася притиснута впритул до нього. Так близько. Зовсім, зовсім близько.