— Як ти гадаєш, чому вони зараз шепочуть на вушко Азріелю, що я тут?
— Я думала, вони звітують Різу.
— Вони звітують обом, але спершу їх тренував Азріель.
— Шпигують за мною?
— Ні. — Вона насупилася, побачивши ниточку, що виборсалася з її блузки кольору дощової хмари. Її чорне волосся, яке сягало підборіддя, колихнулося, коли вона звела до мене голову. — Різ постійно говорить їм не робити цього, але, здається, Азріель ніколи мені до кінця не довірятиме. Тож вони повідомляють про мої пересування. І це правильно.
— Чому?
— А чому б і ні? Я була б розчарована, якби головний шпигун Різа не стежив за мною. Навіть якщо він іде проти самого наказу.
— Різ не карає його за непокору?
Її срібні очі зблиснули.
— Двір Мрій заснований на трьох принципах: захищати, поважати й берегти. Ти сподівалася побачити грубу силу й підпорядкування? Більшість високопоставлених осіб Різа має або малу силу, або ж не має взагалі. Він цінує відданість, хитрість і співчуття. Дії ж Азріеля попри його непокору завжди спрямовані на захист Двору і його людей. Тому ні. Різенд не карає за таке. Існують правила, але вони гнучкі.
— А як щодо десятини?
— Якої десятини?
Я підвелася з невеличкої лавки.
— Десятина — податки, що завгодно. Двічі на рік.
— Існують податки, що їх сплачують містяни, але я не чула про десятину. — Вона клацнула язиком.
— Утім, Вищий Лорд Двору Весни ввів його.
Я не хотіла про це думати, цілковито занурюватися в ці думки — не зараз, коли мій лист уже був на шляху до нього, якщо не доставлений. Тому я потягнулася до маленької скриньки на туалетному столику й дістала звідти її амулет.
— Ось, тримай. — Я передала їй золоту річ, інкрустовану коштовностями. — Дякую.
Брови Амрен злетіли вгору, коли я поклала амулет на її простягнуту долоню.
— Ти повернула його.
— Я й не усвідомлювала, що це був тест.
Вона повернула його до скриньки.
— Залиш його собі. У ньому немає ніякої магії.
Я моргнула:
— Ти збрехала…
Прямуючи до дверей, вона лише повела плечем.
— Я знайшла його на дні своєї скриньки для прикрас. А тобі потрібно було те, у що ти могла б вірити. Вірити, що ти виберешся із в’язниці знову.
— Але Різ досі дивиться на нього…
— Тому що це він подарував мені його двісті років тому. Мабуть, здивувався, знову його побачивши, і, напевно, думав, навіщо я його тобі дала. Найімовірніше, був заінтригований з приводу того, навіщо я це зробила.
Я зціпила зуби, але Амрен із веселим виглядом уже виходила за двері:
— Нема за що.
Розділ 29
Попри прохолодну ніч усі крамниці були відчинені, коли ми гуляли містом. Музиканти грали в маленьких скверах, а в Палаці Ниток і Коштовностей була сила-силенна покупців та артистів, Вищих і нижчих Фе. Але ми йшли далі, до річки. Поверхня води була така гладка, що зірки й вогні міста зливалися на її темній дзеркальній поверхні й були подібні до живої стрічки вічності.
П’ятеро з нас уповільнювали крок, коли ми прогулювалися одним із широких мармурових мостів через Сидру. Вони йшли вперед, зрідка обертаючись, щоб поговорити одне з одним. Фейське світло, що лилося від ліхтарів на бічних огорожах моста, відкидало золотаві тіні на крила трьох чоловіків з нашої компанії, висвічуючи кігті на верхівках їхніх крил.
Розмова переходила від обговорення знайомих до матчів і команд таких видів спорту, про які я навіть ніколи не чула (дізналася, що Амрен затята, просто одержима фанатка одного із цих видів спорту), від нових крамниць до музики, яку вона слухала, до клубів, що їй сподобалися. Жодної згадки про Гайберн або загрози, з якими ми мали зіткнутися — звісно, це були секретні відомості, але… Але в мене було відчуття, що вони не говорили про це, тому що сьогодні, проводячи час разом, вони не хотіли згадувати жахливу реальність. Так, ніби всі вони були звичайними містянами, навіть Різ. Ніби вони не були наймогутнішими людьми Двору Ночі і, можливо, всієї Прифії… І ніхто, геть ніхто не тікав від неї з переляку, нажаханий, не полотнів і не падав долілиць, знепритомнівши.
Благоговіли — можливо, дивувалися — так, але страхалися. Це було так незвично для мене, що я мовчала і просто дивилася на моїх супутників — на їхній світ. Нормальність, за збереження якої кожен із них боровся. На яку я злилася, яку ненавиділа колись.
Я подумала, що ніде у світі немає такого місця, як Веларіс. Отакого спокійного, безтурботного. Яке люблять і його мешканці, і правителі.