Інша частина міста була ще більше заповнена людьми в пишному вбранні. Вони йшли відвідати численні театри, повз які ми проходили. Я ніколи раніше не бачила театру — п’єс, концертів, не слухала симфоній. У нашому бідному селі ми в кращому разі дивилися на ряджених і слухали менестрелів, а в гіршому — жебраків, які вили, акомпануючи собі на саморобних інструментах.
Ми йшли набережною повз кафе, крамниці й не зважаючи на музику, що лилася з них. Трохи відставши від усіх, я засунула руки в рукавичках у кишені свого важкого блакитного пальта й думала, що звуки цього міста — найпрекрасніше, що я колись чула: люди, річка, музика, брязкіт столового срібла на тарілках, скрип стільців, що відсувають і присувають, крики торговців, які продають свої товари.
Скільки ж я зазнала за ці місяці відчаю й заціпеніння!
Але так більше не буде. Життєва сила Веларіса гула в мені, і в рідкісні моменти тиші я, присягаюся, чула гудіння моря — шум хвиль, які знову і знову билися об скелі вдалині.
Зрештою ми увійшли до невеличкого ресторану біля річки, розташованого на першому поверсі двоповерхової будівлі. Все було прикрашене зеленим і золотим. Ресторан ледве вмістив усіх нас із трьома парами іллірійських крил.
Власниця ресторану знала моїх супутників і поцілувала кожного з них у щоку, навіть Різенда. Ну, за винятком Амрен, їй вона лише вклонилася й заквапилася на кухню, запросивши нас сісти за величезний стіл, одна половина якого була у приміщенні, а друга — поза ним. Зоряна ніч тішила свіжістю, вітер шелестів листям пальм у горщиках, турботливо розставлених уздовж огорожі набережної. Вони, звісно, були зачакловані, щоб не замерзати взимку, так само як і ресторан, у якому нас і всіх, хто вечеряв зовні на березі річки, оточувало й захищало від холоду на вулиці тепло.
На столі почали з’являтися численні страви, полилося вино, доповнюючи наші бесіди. Ми вечеряли під зірками біля річки. Я ще ніколи не їла такої теплої, пікантної, багатої і пряної іжі. Вона, здавалося мені, заповнювала не лише шлунок, а й порожнечу в грудях.
Господиня, струнка темношкіра жінка з прекрасними карими очима, стояла за моїм стільцем, розмовляючи з Різом про останні поставки спецій у Палаци.
— Торговці говорили, що ціни зростуть, Вищий Лорде, особливо якщо чутки про пробудження Гайберну справдяться.
Я відчула, як увага всіх, хто сидів з іншого краю стола, привернулася до нас, попри те що вони не уривали балачок.
Різ відкинувся на спинку стільця, покручуючи келих вина.
— Ми знайдемо спосіб утримати ціни на нормальному рівні.
— Не варто обтяжувати себе, — сказала господиня, мнучи пальці. — Просто я дуже рада, що ці спеції нарешті знову стануть доступними в продажу… Коли все нарешті стало добре.
Різ усміхнувся їй і від цієї усмішки став молодшим.
— Це не проблема для мене, з огляду на те, як я люблю твої страви, — сказав він.
Господиня засяяла, зашарілася й подивилася на мене.
— Вам теж сподобалося? — спитала вона.
Щастя на її обличчі, задоволення, яке настає лише після тяжкого робочого дня, коли твоя робота улюблена, мов каменем ударило мене.
Я пам’ятала це відчуття щастя. Коли від ранку до ночі малювала. Це було все, чого мені так хотілося. Я подивилася на частування, а потім на господиню і сказала:
— Я жила в краях смертних, жила в різних Дворах, але ніколи не куштувала такої смачної їжі. Вона ніби оживляє мене. Я наче прокинулася.
Відчула, як нерозумно це прозвучало від мене, але це була правда, і я не могла сказати чогось іншого. Однак господиня кивнула, ніби розуміла мене, і, стиснувши моє плече, сказала:
— Тоді я принесу для вас особливий десерт. — І пішла на кухню.
Обернувшись, я побачила, що Різ дивиться на мене. Вираз його обличчя пом’якшав, став більш задумливим, ніж будь-коли, а рот був напіврозтулений.
Мої брови злетіли вгору:
— Що?
Він продемонстрував мені зухвалу усмішку й одразу долучився до слухання історії, що її розказувала Мор.
Я забула про все, коли увійшла господиня із залізним кубком, наповненим темною рідиною, і поставила його перед Амрен.
Друга заступниця Різа не торкнулася своєї тарілки, але водила по ній їжу сюди-туди, щосили намагаючись бути ввічливою. Побачивши перед собою кубок, вона скинула догори брови.
— Ви не зобов’язані були цього робити.
Господиня знизала худорлявими плечима.
— Вона свіжа й гаряча, до того ж нам усе одно потрібно було зарізати звіра для завтрашньої печені.
У мене з’явилася жахлива здогадка про те, що було в кубку.
Амрен покрутила кубок — темна рідина хлюпала в його стінки, як вино, — потім відпила.
— Ви прекрасно її приправили. — На її зубах блищала кров.
Господиня кивнула.
— Ніхто не йде з мого закладу голодним, — сказала вона й пішла.
Справді, на той час як ми закінчили вечеряти, я вже готова була просити Мор викотити мене з кафе. Різ розплатився попри протести господарки. Мої м’язи були напружені після тренування в лісі смертних, і в якийсь момент кожна частина мене, яка допомагала перекинути Різа в сніг, стала боліти.
Мор погладжувала живіт ледачими круговими рухами, коли ми зупинилися біля річки.
— Я хочу танцювати. Не зможу заснути з повним шлунком. «У Рити» — це якраз вулицею вгору. Ходімо туди, — весело промовила вона.
Танці. Кожен м’яз у мені застогнав від самої думки про танці, і я подивилася навколо в пошуках союзника, який би зухвало відмовився від цієї недолугої ідеї.
Але Азріель… Азріель сказав, дивлячись лише на Мор:
— Я згоден.
— Ну звісно ж, ти згоден, — пробурчав Кассіан, насупившись на Еза. — Хіба тобі нікуди не треба йти на світанку?
Тепер обличчя Мор достоту копіювало Кассіана, ніби вона тільки зараз згадала, де і що він робитиме завтра. Вона звернулася до Азріеля:
— Нам не обов’язково…
— Я хочу, — урвав її Ез, утримуючи її погляд досить довго, щоб Мор опустила очі, повернулася до Кассіана й запитала:
— Ти зволиш приєднатися до нас чи хизуватимешся своїми м’язами перед люстром?
Кассіан форкнув, узяв Мор під руку й пішов з нею вулицею вгору:
— Я йду лише заради випивки, май на увазі. І жодних танців.
— Хвала Матері! Останнього разу, коли ти намагався танцювати, то ледь не розтрощив мені ногу.
Напрочуд важко було відірвати погляд від Азріеля, який вирячився на цю парочку, що йшла рука в руку і сперечалася. Тіні навколо нього згустилися, ніби шепотіли йому, а може, й захищали. Його широкі груди здійнялися від глибокого вдиху, який розкидав ці тіні обабіч, а по тому він пішов своєю легкою граційною ходою назирці за парочкою. Якщо навіть Ез іде з ними, то єдине виправдання, яке в мене може бути, щоб не йти…
Я благально подивилася на Амрен, але її вже й слід запав.
— Вона біля чорного ходу набирає із собою крові. А потім піде додому, щоб поласувати. — Дихання Різа тепло торкнулося моєї шиї, і я мало не підскочила від несподіванки. Він усміхнувся.
— Чому кров? — спитала я, стримуючи тремтіння.
— Це неввічливо — розпитувати про таке.
Я насупилася:
— А ти йдеш танцювати?
Він глянув на своїх друзів з-поза мого плеча. Вони вже майже піднялися крутою вулицею, дехто з перехожих зупинявся, щоб привітати їх.
— Я б краще пішов додому. Був довгий день.