— Отже, — сказав Кассіан, ковтаючи воду.
Позаду нас Різенд і Азріель зійшлися, розійшлися і знову зійшлися.
— Коли ж ти нарешті розповіси, як написала листа Темліну, сказавши, що ти пішла назавжди?
Це запитання мене так вразило, що я в’їдливо відповіла:
— Як щодо того, коли ти розкажеш, як дражниш і підбиваєш Мор, щоб приховати, що ти до неї не байдужий?
Я не мала сумніву, що він був у курсі того, яку роль відігравав у їх маленькому павутинні.
Ритм кроків і мечів, що бряжчали позаду, збився, а потім відновився.
Кассіан здивовано і грубо засміявся:
— Це в минулому.
— У мене таке відчуття, що саме це вона говорить про тебе.
— Повертаймося на ринг, — наказав Кассіан, відставляючи порожню склянку. — Ніяких основних вправ. Тільки кулаки. Якщо ти така розумниця — доведи це.
Але запитання, яке він поставив, свердлило мій мозок. «Ти пішла назавжди, пішла назавжди, пішла назавжди…»
Я… хотіла цього. Але не знала, що він сам думав із цього приводу і чи взагалі щось думав… Ні, я знаю, що його непокоїть моя відсутність. Він, напевно, у своєму гніві зруйнував маєток. Якщо одна моя згадка про те, що він не дає мені свободи, змусила його розтрощити кабінет, то це… Я боялася його проявів люті, була залякана ними.
І це було кохання — я кохала його так глибоко, так сильно…
— Різенд сказав тобі? — спитала я.
Кассіанові, дивлячись на вираз мого обличчя, не забракло мудрості прибрати переді мною вигляду, ніби він нервує.
— Він повідомив Азріелю, який… контролює ситуацію й повинен знати. Ез сказав мені.
— Гадаю, що це було тоді, коли ви ходили пити й танцювати.
Я допила воду й повернулася на ринг.
— Гей, — гукнув до мене Кассіан, схопивши за руку. Його очі кольору лісового горіха сьогодні були більше зелені, ніж карі. — Вибач. Я не хотів завдати удару по болючому. Ез повідомив мені це лише тому, що я попросив. Бо мені потрібно це для моїх власних дій, щоб знати, на що чекати. Ніхто з нас не ставиться до цього як до жарту. Це був важкий вибір. Насправді до дідька складний. Це просто мій клятий спосіб запитати, чи потрібно тобі поговорити про це. Вибач.
Він відпустив мене.
Плутанина в словах, щирість у його очах… Я кивнула, стаючи на місце.
— Усе гаразд.
Попри те що Різенд бився з Азріелем, я могла б заприсягтися, що його очі прикуті до мене — прикуті від тієї миті, коли Кассіан поставив мені це запитання.
Кассіан засунув руки в подушки для спарингу й підвів.
Тридцять один подвійний удар; потім сорок, п’ятдесят. Я скривилася, бинтуючи руки.
— Ти не відповіла на моє запитання, — сказав він із обережною усмішкою — я мала сумнів, що його солдати або іллірійські побратими колись її бачили.
Це була любов, і я відчувала її — щастя, бажання, умиротворення. Я відчувала все це. Одного разу.
Я поставила ноги на ширині плечей і піднесла руки до обличчя. Але, напевно, всі ці речі й засліпили мене. Напевно, вони були немов серпанок на моїх очах, що не давав побачити його справжній характер. Його потреба контролювати, захищати, яка вкоренилася так глибоко, що він замкнув мене. Немов я була ув’язнена.
— Зі мною все гаразд, — сказала я, ступаючи крок уперед і завдаючи удару з лівого боку.
Рухома — я перетікала, немов шовк, ніби моє безсмертне тіло нарешті переналаштувалося.
Мій кулак врізався в спарингову подушку Кассіана й метнувся назад, швидко, немов зміїний язик, і я вдарила праворуч — плече і нога повернулись.
— Один, — лічив Кассіан.
Я знову вдарила, раз-два.
— Два. І гаразд — це добре, гаразд — це чудово.
Знову, знову, знову. Ми обидва знали, що це гаразд було брехнею.
Я зробила все — геть усе заради цієї любові. Я розірвала себе на шмаття, принижувалася і вбивала невинних, а він просто сидів поруч з Амарантою на тому троні. І нічого не зробив, нічим не ризикнув заради мене — не ризикнув бути спійманим, поки не настала остання ніч, і все, чого він побажав, — це не звільнити мене, а оволодіти мною…
Знову, знову, знову. Один-два; один-два; один-два…
І коли Амаранта розтрощила мене, коли переламала мені всі кістки і змусила мою кров закипіти в жилах, він просто стояв на колінах і просив її. Він не спробував убити її, не підповз до мене. Так, він боровся за мене — але я боролася за нього сильніше.
Знову, знову, знову. Кожен удар моїх кулаків у подушки для спарингу — немов запитання і відповідь.