Розділ 32
Зрештою, тільки Амрен і я приєдналися до Різа. Кассіан не зміг вплинути на рішення Вищого Лорда, Азріель був цілком поглинутий спостереженнями за своєю мережею шпигунів і вивченням людського Двору, а на Мор було покладене завдання охороняти Веларіс. Різ розсіє нас прямо в Адріату, місто-замок Двору Літа. Ми планували залишатися там стільки, скільки мені буде потрібно, щоб знайти і вкрасти першу половину Книги.
Як на новоcпечену домашню тваринку Різа, на мене чекали екскурсії містом і особиста резиденція Вищого Лорда. Якщо нам пощастить, то ніхто з них і не здогадається, що Різова болонка — насправді мисливський собака. І це й стане дуже хорошим маскуванням.
Наступного дня Різ та Амрен стояли в холі заміського будинку. Прекрасне ранкове сонячне світло вливалося у вікна, розтікаючись по всьому вишуканому килиму на підлозі. На Амрен був її звичний одяг сірих відтінків: вільного крою шаровари з поясом трохи нижче пупка та вільного крою димчастий топ, що оголював смужку шкіри під грудьми. Втілена чарівність, немов тихе море під хмарним небом.
Різ був у чорному з голови до п’ят. Одяг мав обробку зі срібної нитки, без жодних крил. Незворушний галантний чоловік — такий, яким я його побачила в нашу першу зустріч. Його улюблена маска.
Для себе я вибрала летку сукню бузкового кольору. Поділ сукні розлітався, мов під подувом вітру, а скріплена вона була поясом, інкрустованим сріблом та перлами. На сукні були вишиті срібні нічні квіти в тон поясу, від подолу до стегон, і ще кілька вишитих квітів обвивали складки тканини на плечах. Ідеальна сукня для спекотних днів Літнього Двору.
Вона шелестіла й шепотіла, коли я спускалася сходами у хол. Різ довго роздивлявся мене поглядом, який блукав і був для мене незрозумілий. Він оглядав мене від срібних черевичків до зачіски й знову повертався до черевичків. Нуала завила мені локони, не вклавши їх у зачіску й підкресливши моє золотаве волосся, що м’яко спадало на плечі.
Різ лише кинув недбало:
— Дуже добре. Ходімо.
Я розтулила рота, але Амрен пояснила з широкою котячою посмішкою:
— Сьогодні від самого ранку він у паршивому настрої.
— Чому? — спитала я, стежачи за тим, як Амрен бере простягнуту руку Різа.
Її тонкі маленькі пальчики контрастували з його великою долонею. Другу руку він простягнув мені.
Різ відповів за неї:
— Тому що я допізна сидів із Кассіаном та Азріелем і вони обібрали мене до нитки в карти.
— Неприємно бути переможеним?
Я взяла його за руку. Мозолі на ній дряпали шкіру — єдина ознака того, що під витонченим одягом і зовнішнім лоском прихований тренований воїн.
— Так, коли мої брати об’єднуються в команду проти мене, — буркнув він. І без попередження з його боку ми зникли в північному вітрі.
А потім… Потім я мружила очі від яскравого сонця, що відбивалося від бірюзового моря, намагаючись звикнути до сухої задушливої спеки — навіть прохолодний морський бриз від неї не рятував.
Я кліпнула оком кілька разів — це була єдина реакція, яку я наважилася показати, забираючи руку із цупких долонь Різа.
Тепер ми стояли на майданчику біля жовто-коричневого кам’яного палацу, який був розташований на вершині острова-гори в самому серці затоки у вигляді півмісяця. Місто розкинулося навколо нас і нижче, спускалося до блискучого моря. Більшість будівель була споруджена або з того самого каменю, що й палац, або з мерехтливого білого матеріалу, який, можливо, був коралом або перлами. Над численними башточками і шпилями літали чайки, і на небі не було жодної хмаринки, — нічого, крім солоного морського бризу й шуму міста внизу.
Мости з’єднували галасливий острів з великою землею, що оточувала його з трьох боків. Один із мостів зараз було піднято, щоб пропустити великий багатомачтовий корабель. Справді, тут було більше кораблів, ніж я могла полічити, — торговельні судна, рибальські, а якісь, як мені здалося, переправляли людей з острова на материк, на берегах якого було ще більше будівель і різного народу.
Гурт людей стояв перед нами за дверима з морського скла, за якими був сам палац. З невеликого балкончика, на якому ми стояли, не було іншого виходу — хіба що розсіятися або ж вийти в ті двері. Або, припустімо, ми мали зробити стрибок на червоні дахи ошатних будинків, що були на цілу сотню футів нижче від нас.
— Ласкаво просимо до Адріати, — сказав високий чоловік у центрі гурту.