Я не знала, що йому на те відповісти. Дати Темліну час, дати йому звикнути… Хіба що на це я була здатна.
Шум будівництва заглушив співи лісових птахів задовго до того, як ми зайшли в селище: стук молотків по цвяхах, накази робітників, ревіння домашньої худоби.
Вийшовши з хащі, ми опинилися перед недобудованим поселенням. То були охайні споруди з каменю та дерева, будівлі з доступних матеріалів, зведені над складами для зберігання припасів та загонами для худоби… Закінченою була тільки криниця в центрі міста та будівля, що здавалася подібною до корчми.
Мене досі дивувала схожість життя в Прифії й у світі людей. У мене було таке відчуття, що я опинилася у своєму рідному селищі. Тут було охайніше, поселення мало вигляд новіший, але загальне планування, основні акценти — все те саме.
Я почувалася чужинкою, ступивши в поселення тоді, коли в ньому кипіла робота. Та, побачивши нас із Люсьєном, усі покидали хто що робив, торгувати чи молотити, щоб подивитися на незнайомих людей.
На мене.
Ніби хвиля тиші накрила поселення — всі звуки діяльності в ньому завмерли, навіть у найвіддаленіших куточках.
— Фейра, та, що звільнила нас від прокляття, Визволителька, — прошепотів хтось.
Ось і нове ім’я.
Я пораділа з того, що на мені був костюм для їзди верхи з довгими рукавами й рукавички в тон, які я надягнула, перш ніж ми під’їхали до кордонів селища.
Люсьєн зі своєю кобилою зупинився біля довготелесого Вищого Фе, який, судячи з усього, відповідав за зведення будинку, що межував із криницею-фонтаном.
— Ми приїхали дізнатися, чи потрібна вам допомога, — сказав Люсьєн доволі голосно, щоб його почули всі. — Ми до ваших послуг до кінця дня.
Чоловік зблід.
— Дякую, мілорде, нам нічого не потрібно. — Він хтиво глипав на мене великими очицями. — Борг сплачено.
Мої вологі й без того долоні спітніли ще більше. Моя кобила нетерпляче перебирала ногами по червонуватій брудній вуличній дорозі.
— Прошу вас, — сказав Люсьєн, ввічливо схиляючи голову. — Участь у будівництві — наш обов’язок. Це буде честю для нас.
Чоловік похитав головою.
— Борг сплачено.
Так відбувалося під час усіх наших зупинок під час подорожі селищем: Люсьєн всюди зустрічав ввічливу, шанобливу відмову.
За двадцять хвилин ми вже поверталися в тінь і шелест лісу.
— Він дозволив тобі взяти мене із собою, — сказала я осиплим від хвилювання голосом, — щоб я нарешті припинила пропонувати їм допомогу?
— Ні, я сам вирішив тебе взяти. Саме із цією метою. Вони не хочуть і не потребують твоєї допомоги. Твоя присутність відволікає їх від роботи й нагадує, у якому пеклі їм довелося побувати.
Я здригнулася.
— Нікого з них не було в Підгір’ї. Я нікого з них не впізнала.
Люсьєна пересмикнуло.
— Не було. Бо Амаранта запроторила їх у табори. Знаті та фаворитам Фе дозволяли жити в Підгір’ї. Утім, якщо вони не допомагали на будівництві або ж не постачали їжу, їх замикали в мережі тунелів у Підгір’ї. Тисячі людей тіснилися в камерах і тунелях без світла й повітря. Протягом п’ятдесяти років.
— Ніхто мені такого ніколи не казав…
— Тому що про це забороняли говорити. Деякі люди божеволіли, і тоді, як Амаранта забувала віддавати охоронцям накази погодувати в’язнів, вони починали полювати одне на одного. Утворювалися банди, які нишпорили по таборах. — Він потер брову. — Там відбувалися жахливі речі. Тепер вони намагаються згадати, як це — бути нормальними, як воно — жити.
У горлі в мене від люті пекло вогнем. Але це весілля… Можливо, воно стане початком зцілення.
Проте всі мої чуття — звук, смак, сприйняття — їх немов оповила сіра пелена.
— Знаю, ти хотіла допомогти, — вів далі Люсьєн, — мені шкода.
Так само, як і мені.
Перед неосяжністю мого існування, яке тепер нічим не було обмежено, розверзлася прірва.
Я дозволила їй мене всю поглинути.
Розділ 4
Гості почали прибувати за кілька днів до весільної церемонії, і я була рада, що ніколи не стану Вищою Леді, отже, не матиму того рівня відповідальності, тієї могутності, що їх має Темлін.
Якась давно забута крихітна частинка мене бунтувала й навісніла із цього приводу, однак…
Вечері, сніданки, пікніки та полювання.
Мене представляли гостям, і мені вже боляче було посміхатися, адже посмішку я носила, немов маску, приклеєну до обличчя і вдень, і вночі. Я з нетерпінням чекала весілля, знаючи, що, коли все скінчиться, мені не доведеться вдавати із себе щасливу, розмовляти з кимось чи взагалі щось робити. Цілий тиждень. Місяць. Рік.