І я знала — пам’ятала його.
Але не зі своїх спогадів. Я пам’ятала, що в цього прекрасного Вищого Лорда Двору Літа була насиченого бронзового кольору шкіра, біле волосся і приголомшливі очі кольору бірюзових хвиль, що б’ються об берег. Я також пам’ятала, що цього чоловіка змусили спостерігати за тим, як Різенд спочатку проник у розум його придворного, а потім забрав у того життя. Пам’ятала про те, як Різенд збрехав Амаранті, що саме йому нібито стало відомо, і врятував чоловіка від долі, яка, можливо, була гірша за саму смерть.
Ні — якимось чином я пам’ятала Вищого Лорда Двору Літа, але не могла цього пояснити, немов якась дещиця мене знала, що вона була частиною його й цього місця. Ніби щось у мені говорило: «Я пам’ятаю, пам’ятаю, пам’ятаю. Ми одне ціле, ти і я».
— Радий бачити тебе знову, Тарквене, — сказав Різ, розтягуючи слова.
Решта п’ятеро осіб, що стояли позаду Вищого Лорда Двору Літа, обмінялися похмурими поглядами, у яких можна було завважити тривогу. Як і в їхнього лорда, шкіра в них була темна, а волосся різних відтінків — від білого до сріблястого, ніби все своє життя вони провели під палючим сонцем. Очі в них, однак, були різного кольору. І зараз вони металися між мною й Амрен.
Різ засунув одну руку в кишеню, а другою показав у бік Амрен.
— Гадаю, Амрен ти знаєш. Попри те що ви не бачилися від моменту твого сходження на трон.
Холодна обачлива люб’язність, м’яка рука в сталевій рукавичці.
Тарквен коротко кивнув.
— З поверненням до міста, леді.
Амрен не кивнула, не вклонилась і тим паче не зробила реверансу. Вона подивилася на Тарквена, високого і м’язистого, у вбранні блакитного, золотого та кольору морської хвилі, і сказала:
— Принаймні ти набагато симпатичніший за свого кузена. Він був як справжнісіньке більмо на оці.
Жінка, що стояла за Тарквеном, люто глипнула на неї. Червоні губи Амрен розтягнулися в широкій посмішці.
— Ясна річ, я співчуваю, — додала вона зі зміїною щирістю.
Аморальні, жорстокі — ось якими були Амрен і Різ. Отак і я повинна була поводитися із цими людьми.
Різ жестом показав у мій бік.
— Не впевнений, що ви двоє колись були офіційно представлені в Підгір’ї. Тарквен, Фейра. Фейра, Тарквен.
Жодних титулів — або для того, щоб позлити, або через те, що Різ вважав це марнуванням часу.
Очі Тарквена, такі пронизливі, кристально-блакитні, вп’ялися в мене.
«Я пам’ятаю тебе, пам’ятаю, пам’ятаю».
Вищий Лорд не усміхався.
Я надала обличчю байдужого, знудьгованого виразу. Його погляд ковзнув по моїх грудях, кинувшись до широкого трикутного вирізу моєї сукні, як коли б він міг побачити, куди вислизнула іскра його життя, його сили.
Різ простежив за його поглядом.
— Її груди досить спокусливі, хіба ні? Що твої стиглі яблука.
Я притлумила бажання кинути на Різа сердитий погляд, замість того перемкнувши увагу на Тарквена, ліниво розглядаючи його, так само як він розглядав інших.
— Ну от, а я подумала, що вас зачарували мої губи.
Сліпучий подив на мить промайнув на обличчі Різа й одразу зник.
Ми обоє озирнулися на господарів цього Двору, які, як і раніше, стояли напружено, зі скам’янілими обличчями. Здавалося, Тарквен зважував атмосферу між мною й моїми супутниками, а потім обережно вимовив:
— Схоже, ви маєте що мені розповісти.
— У нас є чимало історій, — відповів Різ, кивнувши в бік скляних дверей позаду них. — То чому б не послухати їх у більш комфортній обстановці?
Жінка, що стояла на пів кроку позаду Тарквена, трохи вийшла вперед.
— Закуски вже готові.
Здавалося, лише тепер Тарквен згадав про присутність цієї жінки і, спохопившись, поклав долоню на її тендітне плече.
— Крессида, принцеса Адріати.
Хто вона? Його дружина? На жодному з її пальців не було обручки, і я не пам’ятала, щоб вона була в Підгір’ї. Солоний бриз розвівав довгі сріблясті пасма її волосся, і я б ніколи не сплутала блиск її карих очей ні з чиїм іншим — блиск хитрощів, гострих як бритва.
— Дуже приємно, — проказала вона хрипко. — Це честь для мене.
Мені стало неприємно, але я не дала їй змоги запримітити, якою огидною була для мене її вдавана люб’язність. Натомість я знизала плечима, так само як Різенд.
— Це для мене честь, принцесо.
Нам поспіхом представили тих, хто залишився: трьох радників, що стежили за містом, Двором і контролювали торговельні відносини. І лиш по тому гарного широкоплечого чоловіка на ім’я Варіан, молодшого брата Крессиди, капітана охорони Тарквена і принца Адріати. Свою увагу він цілковито зосередив на Амрен, ніби відчував, від кого виходила найбільша загроза, і був би радий здихатися її якнайшвидше, якби мав таку можливість.