— Що б ти зробив, якби я переспала з ним, щоб добути Книгу? — видихнула я.
Його зіниці розширилися, а погляд опустився на мої губи. Дерев’яний комод застогнав під його руками.
— Ти говориш такі огидні речі.
Я чекала, моє серце нерівно билося. Він нарешті знову зустрівся зі мною поглядом.
— Ти вільна робити все що забажаєш і з ким схочеш. Тому, якщо хочеш осідлати його, — нумо, вперед.
— Може, я так і зроблю, — проте частина мене хотіла заперечити. Брехуха.
— Чудово. — Його дихання пестило мої губи.
— Дуже добре, — сказала я, відчуваючи відстань між нами, яка ставала дедалі меншою.
Щомиті напруження між нами зростало.
— Не ризикуй цією місією, — м’яко сказав він, його очі були наче зірки.
— Я знаю ціну. — Міць його сили охопила мене, струшуючи і пробуджуючи.
Сіль, море і бриз заспівали до мене. І Різ немов теж їх почув — він нахилив голову в бік незапаленої свічки на комоді.
— Запали її. — Я хотіла заперечити, але все ж подивилася на свічку, закликаючи вогонь, закликаючи той палкий гнів, що він у мені розбудив.
Свічку змило з комода сильним потоком води, ніби хтось вихлюпнув на неї повне відро.
Я здивовано дивилася на воду, яка залила комод. Лиш краплі, що стікали на мармурову підлогу, були єдиним звуком.
Різ тихо засміявся, його руки досі були по обидва боки від мене.
— Ти можеш бодай колись просто виконати наказ?
Але хай би що це було… Отут, так близько до Тарквена і його сили… Я могла відчути, як вода відгукнулася в мені. Як вона покриває підлогу, як піниться і спокійне море в бухті, відчути смак солі на вітрі. Я зустрілася поглядом з Різом.
Ніхто не був моїм господарем, але я могла бути господинею всього, якби побажала. Якби насмілилася.
Немов дощ, вода піднялася з підлоги, і я побажала, щоб вона стала подобою тих зірок, що Різ закликав під покровом ночі. Я змусила крапельки води піднятися, і вони закрутилися довкола нас, мінячись у світлі й сяючи, як кристали на люстрі.
Різ подивився на них.
— Я раджу, — пробурмотів він, — не показувати Тарквену цей маленький трюк у спальні.
Я послала кожну із цих крапельок в обличчя Вищого Лорда. Занадто сильно, швидко для нього, щоб він встиг захиститися. Деякі з них окропили мене саму, відлетівши від нього рикошетом.
Зараз ми обидва були мокрі, Різ розкрив рот від подиву, а тоді усміхнувся.
— Прекрасна робота, — мовив він нарешті, відштовхуючись від комода. Він не став витирати воду, що поблискувала на його шкірі. — Продовжуй тренуватися.
Проте я спитала:
— Чи розпочне він війну? Через мене?
Він знав, кого я мала на увазі. Запал, що відбивався на обличчі Різа кілька секунд тому, змінив смертельний спокій.
— Не знаю.
— Я… повернуся. Якщо до цього дійде, Різенде. Я швидше повернуся, ніж змушу тебе битися.
Його мокра рука ковзнула в кишеню.
— Ти хотіла б повернутися? Чи змусить тебе війна знову полюбити його? Чи буде це способом завоювати тебе?
Я замислилася.
— Я втомилася від смерті. Не хочу більше бачити чиюсь смерть — і тим паче через мене.
— Це не відповідь на моє запитання.
— Ні. Я б не хотіла повертатися. Але повернусь. Біль і вбивства — не те, чого мені хочеться.
Різ дивився на мене ще мить, на його обличчі не можна було нічого прочитати, а потім попрямував до дверей. Його пальці застигли на ручці у формі морського їжака.
— Він замкнув тебе, тому що знав — цей виродок знав, який ти скарб. Що ти коштуєш більше, ніж уся земля, золото й коштовності. Він знав і хотів, щоб ти належала тільки йому.
Слова боляче вдарили мене й водночас заспокоїли щось у моїй душі.
— Він любив… Любить мене, Різенде.
— Проблема не в тому, що він любив тебе, а в тому, як сильно. Занадто сильно. Любов буває отрутою.
Він пішов.
Бухта була доволі спокійна, напевно, заколисана волею її Лорда й господаря — щоб прогулянкова яхта погойдувалася, доки ми обідали й пили на її борту.
Виконана з найдорожчого дерева й золота, величезна яхта була досить простора для ста чи більше Вищих Фе, які намагалися не стежити за кожним кроком Різа, Амрен і моїм.
Головна палуба була заставлена низькими столами й кріслами для обідів і відпочинку, а на верхньому рівні під навісом з плитки, прикрашеної перламутром, був розташований наш довгий стіл. Тарквен був втіленням літа у своєму бірюзовому із золотом вбранні, із сяйливими смарагдами на ґудзиках і пальцях. На його волоссі кольору морської піни лежала корона із сапфірів і білого золота. Її форма була подібна до гребенів хвиль — така вишукана, що я часто ловила себе на тому, що пильно розглядаю її.