Як і зараз, коли він повернувся до мене — я сиділа праворуч від нього — і помітив мій погляд.
— Майстерні ювеліри могли б створити корону й більш комфортну. Ця жахливо впивається в шкіру.
Досить приємна спроба почати бесіду, адже я мовчала вже протягом години, натомість спостерігаючи за острівним містом, водою, материком, щоб побачити, чи відповість мені що-небудь. Чи справді Книга схована десь там.
Нічого не відгукнулося на мій німий заклик. Тому я вирішила, що зараз, може, слушний час, щоб запитати:
— Як ти зміг перешкодити тому, щоб корона не опинилася в її руках?
Вимовити ім’я Амаранти тут, серед таких щасливих людей, які святкують подію, було б те саме, що запросити дощові хмари.
Ліворуч від нього сидів Різ, поглинутий розмовою з Крессидою. Він навіть не глянув у мій бік. Ба більше, він майже не розмовляв зі мною, навіть не звернув уваги на моє вбрання.
Незвично, враховуючи, що навіть я сама була задоволена тим, який вигляд мала, сама вибрала собі образ: розпущене волосся, обруч із рожевого золота, котрий тримав його, не даючи спадати на обличчя, шифонова сукня кольору рожевого заходу, без рукавів, яка облягала груди й талію — майже ідентичне тому фіолетовому вбранню, що я носила цього ранку. Жіночна, м’яка, прекрасна. Вже дуже давно я не почувалася гарною. Не хотіла цього.
Але тут можна було дозволити собі бути такою, і це не означало підписати згоду на життя, присвячене плануванню званих вечорів. Тут, на вечірній зорі, я могла бути ніжною й милою, а вранці прокинутися, щоб вбратися в іллірійську бойову шкуру.
— Коли наша земля занепала, ми встигли переправити велику частину наших скарбів. Нострус, мій попередник, був моїм кузеном. Я в той час жив як принц в іншому місті. Тому глупої ночі я дістав наказ заховати скарб, і то швидко, — відповів Тарквен.
Амаранта вбила Ноструса, коли він повстав проти неї, стратила всю його сім’ю на знак покарання. Якщо сила перейшла до нього, Тарквен має бути одним із небагатьох її членів, хто вижив.
— Не знала, що у Дворі Літа так високо цінують скарби, — сказала я.
Тарквен засміявся:
— Лиш найперші Вищі Лорди їх цінували. Здебільшого ми зараз робимо це за традицією.
— Що ж, тоді золото й коштовності — те, що ви цінуєте? — спитала я обережно.
— З-поміж інших речей.
Я пригубила вино, щоб виграти час на обдумування запитання: мусила поставити його, не викликаючи при цьому підозри. Але, можливо, відвертість була найкращим способом поводження.
— Чи дозволено стороннім бачити цю колекцію? Мій батько був торговцем, і я провела більшу частину дитинства в його крамниці, допомагаючи з товарами. Було б цікаво порівняти багатства смертних і створені руками Фе.
Різ продовжував розмовляти з Крессидою, і жодного натяку на схвалення чи подив не пройшло через наш із ним зв’язок.
Тарквен схилив голову, і коштовності на його короні зблиснули.
— Звісно. Може, завтра після обіду?
Він не був дурнем, і, можливо, йому було відомо про цю гру, але його запрошення було щире. Я злегка усміхнулася, кивнувши, і подивилася у бік натовпу, що тинявся внизу палубою, на воду навколо, освітлену світлом ліхтарів. І весь час відчувала на собі погляд Тарквена.
— Який він? Світ смертних? — спитав він.
Я колупала полуничний салат на своїй тарілці.
— Я бачила лише малу його частину. Мого батька поважали торговці, але я була надто юна, щоб подорожувати з ним в інші частини світу людей. Коли мені було одинадцять, він витратив наш статок на партії вантажів, що відправлялися в Бгарат. Ми провели наступні вісім років у злиднях, у глухому селі поряд зі Стіною. Саме тому я не можу сказати про весь світ смертних, але коли розповідаю, що бачила там… Це було складно. Жорстоко. Тут, здається, класові відмінності більш розмиті. А там усе визначають гроші. Вони в тебе або є й ти не ділишся ними, або ти покинутий напризволяще — голодувати й боротися за виживання. Мій батько… Він відновив своє багатство, щойно я опинилася в Прифії. — Моє серце стиснулося. — А ті самі люди, які залишили нас помирати з голоду, знову стали нашими друзями. Я радше зустрінуся віч-на-віч з кожним створінням у Прифії, аніж із тими монстрами по той бік Стіни. Без магії, без сили гроші стали єдиною річчю, яка щось важить.
Тарквен стиснув губи, але його погляд залишався задумливим.
— Якщо прийде війна, ти б пощадила їх?
Таке небезпечне, двозначне запитання. Я не розповім йому, що ми робили за Стіною, — поки Різ не дасть мені вказівок зробити це.