— Мої сестри живуть з батьком у маєтку. Заради них я битимуся. Але заради тих підлабузників і павичів… Я не проти побачити, як їхній спокій буде зруйновано. Включно з ненависною сім’єю нареченого Елейн.
Тарквен стиха сказав:
— Дехто у Прифії думає так само про інші Двори…
— Про що? Про те, щоб позбутися Вищих Лордів?
— Можливо. Але переважно усунути природжені привілеї Вищих Фе над нижчими фейрі. Навіть у самих назвах закладена нерівність. Це може бути більше схоже на людський світ, ніж ти собі уявляєш, і насправді наш світ не такий розмитий, яким може здаватися. У деяких дворах, у найнижчих слуг, за походженням Вищих Фе, більше прав, ніж у найзаможніших нижчих фейрі.
Я раптом усвідомила, що ми були не самі на цій яхті, за цим столом. І те, що нас оточували Вищі Фе, які мали гострий, як у тварин, слух.
— Ви згодні з ними? Це має змінитися?
— Я молодий Вищий Лорд, — сказав він. — Мені ледь виповнилося вісімдесят років від народження.
Отже, йому було тридцять, коли Амаранта прийшла до влади.
— Можливо, інші можуть назвати мене недосвідченим або дурнем, але я знаю про ці звірства не з чуток і знаю безліч нижчих фейрі, які страждали лише через те, що народилися по той бік влади. Навіть у межах моїх власних володінь традиції змушують мене дотримуватися правил моїх попередників: під час роботи нижчих фейрі їх не має бути ні чутно, ні видно. Одного разу я б хотів побачити Прифію, у якій у них буде право голосу, і в моєму Дворі, і поза його межами.
Я вивчала його, намагаючись помітити обман, хитрість. Але нічого не виявила.
Якщо треба було вкрасти у нього — то я вкраду. Але що, коли натомість я попросила б дати мені те, що шукала? Чи дав би він мені Книгу, чи традиції його предків пустили коріння занадто глибоко?
— Скажи мені, що означає цей погляд, — сказав Тарквен, кладучи м’язисті руки на золоту скатертину.
— Я думаю про те, що вас було б легко полюбити. І ще легше назвати своїм другом, — сказала я прямо.
Він усміхнувся мені — широко й нестримно.
— Я не проти будь-якого варіанту.
Легко — напрочуд легко закохатися в такого доброго серйозного чоловіка.
Але я кинула погляд на Крессиду, яка зараз майже сиділа на колінах Різенда. А Різенд усміхався, як кіт, одним пальцем виводячи кола на тильній стороні її долоні. Вона ж сиділа, прикусивши нижню губу, і просто сяяла. Я зустрілася поглядом з Тарквеном, і мої брови поповзли вгору в німому запитанні.
Він скривився й похитав головою.
Я сподівалася, що вони підуть у її кімнату. Тому що якщо я повинна буду слухати, як Різ бавиться з нею в ліжку… Я не дозволила собі закінчити цю думку.
— Минуло багато років відтоді, як я бачив її ось такою, — розмірковував уголос Тарквен.
Мої щоки обдало жаром — сором. За що мені має бути соромно? За бажання задушити її без вагомої причини? Різенд дражнив мене й насміхався наді мною, але він ніколи не спокушав мене такими довгими уважними поглядами, усмішкою з суто іллірійською пихою й зарозумілістю.
Я подумала, що одного разу мені вже був даний цей дар і я розтринькала його, боролася за нього і втратила. Тож вирішила, що за все, що Різенд зробив і чим пожертвував… Він заслужив це так само, як і Крессида.
Навіть якщо… Навіть якщо на якусь мить я хотіла цього.
Я хотіла відчути це знову.
І… Я була самотня.
Я усвідомила, що була самотня, вже дуже й дуже давно.
Різ нахилився, щоб почути те, що говорила Крессида. Її губи торкалися його вуха, її рука переплелася з його рукою.
І це не було сумом або відчаєм, або жахом, що вдарили по мені, це було… Нещастя. Таке похмуре, гостре нещастя, що я звелася на ноги.
Очі Різа метнулися до мене, нарешті він згадав про моє існування, але на його обличчі не відбилося ані натяку на те, що він відчув бодай щось із того, що я послала крізь наш зв’язок. Мені було все одно, чи були мої думки відкриті й чи прочитав він їх, мов книгу. Схоже, його це теж не хвилювало. Він повернувся, сміючись, до того, що говорила йому Крессида, притискаючись до нього ближче.
Тарквен звівся на ноги, вивчаючи мене й Різа.
Я була нещасною — не просто розбитою. А нещасною.
Емоція, усвідомила я. Це було емоцією, а не нескінченною порожнечею чи жахом, спровокованим інстинктом виживання.
— Мені треба на свіже повітря, — сказала я, попри те що ми були на відкритому просторі.
Але ці золоті вогні, люди вгорі і внизу столу… Мені потрібно було знайти місце на цій великій яхті, де я могла б трохи бути побути на самоті, не має значення, була в мене місія чи ні.
— Якщо хочеш, я можу піти з тобою.