Я поглянула на Вищого Лорда Двору Літа. Я не брехала. Було б легко закохатися в такого чоловіка, як він. Але я не була впевнена, що навіть з тими труднощами, з якими він зіткнувся в Підгір’ї, Тарквен міг зрозуміти темряву, яка, можливо, назавжди залишиться в мені. Не тільки через Амаранту, але й через роки, проведені в голоді й розпачі.
Що я, можливо, завжди буду трохи зломлена і неспокійна. Що я завжди прагнутиму миру, але ніколи — лишитися в затишній золотій клітці.
— Зі мною все гаразд, дякую, — сказала я й попрямувала до широких сходів, що вели вниз, до корми — яскраво освітленої, але більш тихої, ніж головна частина на носі корабля.
Різ навіть не подивився в мій бік, коли я йшла. Скатертю доріжка — хорошої подорожі.
Я була на півдорозі, спускаючись дерев’яними сходами, аж раптом помітила Амрен і Варіана — обидва притулилися до сусідніх колон, п’ючи вино і, здавалося, зовсім не помічали одне одного. Навіть якщо вони ні з ким іншим і не розмовляли.
Можливо, це було ще однією причиною, з якої вона прийшла: щоб відвернути сторожового пса Тарквена.
Я досягла головної палуби, виявивши місце близько дерев’яного поруччя, яке було затінене більше, ніж інші, і припала до нього. Магія вела корабель — жодного човнового весла, жодного вітрила. Таким чином ми тихо пливли в бухту, майже не залишаючи за собою пінного сліду.
Я провела увесь останній час на самоті й не усвідомлювала, що чекала його, доки судно не увійшло в док біля міста-острова.
Коли я спустилася на суходіл із рештою натовпу, Амрен, Варіан і Тарквен чекали мене біля причалу, і в усіх них був дещо напружений вигляд.
Різенда й Крессиди ніде не було видно.
Розділ 34
На щастя, з його зачиненої спальні не було чутно ні звуку. Жодного звуку протягом усієї ночі, навіть коли я підхопилася від кошмару, у якому мене насаджували на палю, і не могла згадати, де була.
З моїх відчинених вікон було видно, як місячне світло танцювало на поверхні моря. Стояла тиша — така гучна тиша.
Зброя. Я була зброєю, яку використовували під час пошуків Книги, для того, щоб зупинити короля й не допустити знищення Стіни, щоб порушити всі його плани щодо Джуріана і війни, яка могла зруйнувати мій світ. Знищити це місце і… Вищого Лорда, який цілком міг змінити хід подій. На мить я уявила Веларіс, його вогні, музику й Веселку. Я сумувала за теплом затишного міського будинку, такого привітного холодної зими. Мені забракло відчуття того, що я частина їх маленького союзу.
Можливо, огортати й захищати мене своїми крилами, писати мені записки — все це було своєрідним способом для Різа переконатися в тому, що його зброя не зламається остаточно, непоправно.
І заради справедливості скажу, що це навіть добре. Ми нічого не були винні одне одному, крім обіцянки разом працювати й боротися.
Він досі міг бути моїм другом. Компаньйоном — хай би що сталося між нами. І те, що він ліг із кимось у ліжко, нічого не змінює.
Думка про те, що він міг бути так само самотнім, як і я, стала справжнім полегшенням для мене.
У мене забракло духу вийти з кімнати і спуститися на сніданок, щоб побачити, чи повернувся Різ.
Побачити, з ким він міг спуститися до сніданку.
Мені нічого робити, казала я собі, лежачи в ліжку і гайнуючи час до обіду з Тарквеном. Тому я залишалася там, поки не прийшли слуги, вибачаючись за те, що потурбували мене. Я зупинила їх, сказавши, що, поки вони прибирають кімнату, я прийму ванну. Вони були ввічливі — якщо не нервували — і лише кивнули, коли я пішла.
У ванній я не квапилася. За замкненими дверима я дозволила собі закликати крихту сили Тарквена — спочатку наказуючи воді піднятися з ванни і прибрати форми маленьких тварин та істот.
Я була дуже близька до трансформації, коли дала волю почуттям. Я розуміла, що могла надати собі рис тварини, і від цього тремтіла, це викликало в мене нудоту. Я могла проігнорувати це, проігнорувати — на якийсь час — те, що в мене з’являлося бажання випустити кігті.
Я була зосереджена на метеликах, що пурхали по всій ванній кімнаті, коли зрозуміла, що провела там уже забагато часу й вода охолола.
Як і минулого вечора, Нуала пройшла крізь стіни, з’явившись звідти, де вона перебувала в палаці, і одягла мене, якимось чином навчившись відчувати, коли я готова. Керрідвен, сказала вона мені, не пощастило й вона мусила допомагати Амрен. Запитати про Різа мені забракло духу.
Нуала обрала кольори зеленої морської піни й рожевого золота, завила, а потім заплела мені волосся в густу косу, у якій виблискували краплини перлів. Якщо Нуала і знала, чому я тут, що робитиму, вона нічого не сказала. Але приділила моєму обличчю більше уваги, ніж зазвичай, увиразнюючи мої губи малиново-рожевим кольором і злегка припудрюючи вилиці рожевими рум’янами. Я могла б мати невинний вигляд, бути чарівною, якби не мої сіро-блакитні очі. Більш запалі, ніж минулого вечора, коли я востаннє милувалася собою в люстрі.