Скрині, переповнені коштовностями, перлами і нешліфованим коштовним камінням, золотом, якого було стільки, що воно сипалося на мощену бруківкою підлогу. Ряди пишних обладунків стояли біля однієї стіни, ткані шати з мережива й зоряного світла прилягали до другої. Тут були різні мечі та кинджали. Проте жодної книжки. Жодної.
— Ти знаєш історію про кожен скарб?
— Почасти, — сказав він. — У мене не було багато часу, щоб вивчити все.
Добре. Може, він не дізнається про Книгу, не помітить зникнення.
Я обернулася.
— Що тут найцінніше?
— Подумала про крадіжку?
Я придушила смішок.
— Чи не робить мене це запитання злодієм-невдахою?
Брехливою лукавою негідницею — ось ким зробило мене це запитання.
Тарквен вивчав мене.
— Я сказав би, що просто зараз дивлюся на найдорожче, що тут є.
Мій рум’янець від збентеження був справжнім, не удаваним.
— Ти дуже люб’язний.
Він м’яко усміхнувся. Я завважила, що його високе становище не вбило ще в ньому щирості. Сподівалася, що він ніколи не зміниться.
— Насправді я не знаю, яка річ тут є найціннішою. Усе це безцінні реліквії мого Двору.
Я підійшла до полиці, вивчаючи її. На вельветовій подушечці лежало кольє з рубінів — кожен із цих рубінів був розміром як яйце малинівки. Лише розкішна жінка надягла б на себе це намисто, затьмаривши дорогоцінні камені, а не навпаки.
На сусідній полиці — намисто з перлів, потім сапфірове.
Ще на одній — намисто з чорних діамантів.
Кожен із темних каменів був загадкою — і відповіддю. Кожен із них немов дрімав.
Тарквен наблизився до мене ззаду, дивлячись через моє плече на те, що привернуло мою увагу. Його погляд ковзнув до мого обличчя.
— Візьми його.
— Що? — Я повернулася до нього.
— На знак подяки. За те, що було в Підгір’ї. — Він потер потилицю.
«Запитай його зараз натомість про Книгу».
Але це потребує довіри і… хай який він був добрий, але він залишався Вищим Лордом.
Він закрив кришку скриньки, передаючи її мені.
— Ти була першою людиною, хто не розреготався над моєю ідеєю про стирання кордонів класової приналежності. Навіть Крессида розсміялася, коли я поділився з нею. Якщо ти не приймеш намисто за те, що врятувала нас, тоді прийми його за те, що сприйняла мою ідею.
— Вона справедлива, Тарквене. Я її оцінила, але це аж ніяк не означає, що ти мені щось винен.
Він похитав головою:
— Просто прийми це.
Моя відмова образить його, тому я взяла скриньку.
— Воно пасуватиме тобі у Дворі Ночі, — сказав Тарквен.
— А може, я залишуся тут і допоможу тобі змінити світ.
Він злегка всміхнувся — куточками губ.
— Мені стане в пригоді союзник на півночі.
То ось чому він привів мене сюди? Ось чому дав мені цей подарунок? Я не усвідомлювала, що ми були одні тут унизу, глибоко під землею, в місці, яке з легкістю могло бути запечатане.
— Тобі не варто боятися мене, — сказав він, і я замислилася над тим, чи був мій страх таким видимим. — Але я мав на увазі те, що ти маєш вплив на Різенда. А з ним, як відомо, до біса важко мати справу. Він отримує те, що хоче, у нього є плани, про які він нікому не розповідає, поки не здійснить їх, і він ніколи не вибачається за жоден із них. Будь його емісаром у людських землях, але будь і нашим. Ти бачила моє місто. У мене є ще троє таких людей. Амаранта знищила їх майже одразу по тому, як захопила владу. Усе, чого мої люди зараз хочуть, — це лише миру, безпеки, щоб не тремтіти й не озиратися через плече. Інші Вищі Лорди розповіли мені про Різа й попередили про нього. Але він помилував мене в Підгір’ї. Брутіас був моїм кузеном, і ми зібрали в наших містах усі сили для штурму Підгір’я. Вони зловили його, коли він пробирався потайки в тунель для зустрічі з ними. Різ бачив це в розумі Брутіаса — я знаю, що він бачив. Але все ж таки він збрехав їй в обличчя і кинув виклик, коли вона віддала наказ перетворити його на живу примару. Може, це було заради його власних планів, але я знаю, що це було милосердно. Він знав, що я молодий і недосвідчений, і він помилував мене. — Тарквен похитав головою, здебільшого, здавалося, до самого себе. — Іноді я думаю, що Різенд… Що він міг стати її підстилкою для того, щоб не дати їй звернути всю свою увагу на нас.
Я б ніколи не зрадила те, що мені було відомо. Але підозрювала, що він бачив це в моїх очах — мені було сумно від цієї думки.
— Я знаю, що, дивлячись на тебе, я повинен бачити, на кого він перетворив тебе, — на свою вихованку, монстра. Але я бачу в тобі доброту. Гадаю, що це говорить про нього більше, ніж будь-що інше. Це свідчить про те, що в нього і в тебе може бути багато таємниць.