Темлін мужньо витримував усі урочистості. Він умів затаюватися, як звір, нічим не видаючи свого внутрішнього стану. Мені ж невтомно повторював, що прийоми були способом представити мене Двору, приводом для торжества його підданих. Він запевнив, що ненавидить ці прийоми так само, як і я, що справді подобаються вони лише Люсьєну, бо той любить веселощі. Але бувало, що я помічала, як він усміхається. І, правду кажучи, він на це заслуговував. І його піддані — також.
Тож я терпіла, тримаючись ближче до Аянти, коли Темліна не було поруч. Або, якщо вони обоє були біля мене, не втручалася в їхню розмову, лічила години, поки всі гості розійдуться.
— Тобі час у ліжко, — сказала мені Аянта, коли ми з нею дивилися на зібрання п’яних гультяїв, що заповнили парадну залу. Я помітила Аянту біля розчинених дверей пів години тому і була рада втекти від галасливої компанії Темлінових друзів, із якими я змушена була розмовляти. Чи не розмовляти. Вони або відверто на мене витріщалися, або силувалися знайти спільні теми для розмови. Здебільшого патякали про полювання. Бесіда сходила нанівець уже за три хвилини.
— У мене є ще ціла година до сну, — сказала я.
Аянта була у звичній для мене світлій мантії з каптуром і срібним вінцем з блакитним каменем, що прикрашав його верхівку.
Ми стояли біля обшитих дерев’яними панелями стін при головному вході, і чоловіки Фе, проходячи повз нас, дивилися на неї з благоговінням або хіттю, або так і так. Подеколи їхні погляди затримувалися й на мені. Я знала, що їхні відверті погляди не стосуються ані мого яскраво-зеленого вбрання, ані гарного обличчя (надто блідого порівняно з красою Аянти). Я намагалася їх ігнорувати.
— Ти готова до завтрашнього дня? Чи можу я чимось допомогти? — Аянта пригубила шампанське з келиха.
Сукня, яку я надягла сьогодні ввечері, була її подарунком. Вона називала її квіткою Двору Весни. Ейсіл просто отетеріла, коли я одягалася, і напружено мовчала, поки Аянта виконувала свої звичні обов’язки.
— Усе добре.
Я вже розуміла, який жалюгідний вигляд матиму, якщо попрошу її бути зі мною й після весілля, назавжди. Якщо зізнаюся, що мені страшно залишатися сам-на-сам із цим Двором, із цими людьми — до самого Нінсара, другорядного весняного свята на честь закінчення засівання полів та збору перших квітів у цьому сезоні. Попереду були довгі місяці. Навіть якби вона зосталася жити у своєму храмі, все одно це було б надто далеко.
Двоє молодиків, які проходили повз нас, мали нахабство наблизитися. Їх, власне, цікавила Аянта.
Вони підійшли до неї, а я відступила і сперлася спиною на дерев’яну панель. Молодики були рослі, вродливі, як і здебільшого всі чоловіки Двору. Те, що вони озброєні, означало, що перед нами Вищі Фе, які охороняють землі Темліна. Можливо, вони навіть працювали на батька Аянти.
— Жрице, — шанобливо вклонившись, звернувся один із чоловіків.
На цей час я вже звикла до того, що люди цілують її срібні каблучки і просять молитися за них, їхні родини, коханих. Аянта спокійно вислуховувала їх, і вираз її вродливого обличчя не мінявся.
— Броне, — звернулася вона до одного з молодиків із брунатним волоссям, який стояв ліворуч від неї, і додала, сором’язливо усміхнувшись і поглянувши на чорнявого кремезного молодика, що стояв праворуч від неї: — І Гарт.
Я знала, що означає ця усмішка: вона шукає, з ким провести ніч.
— Давно я вас, шибайголів, не бачила.
Вони фліртували у відповідь, аж ось помітили мене.
— О, — сказала Аянта, і з неї спав каптур, коли вона повернула голову в мій бік. — Дозвольте представити вам Леді Фейру, рятівницю Прифії.
— Ми знаємо, — тихо мовив Гарт, і вони з другом вклонилися мені в пояс. — Ми були разом з вами там, у Підгір’ї.
Я змусила себе злегка схилити голову, коли вони випростались.
— Вітаю із завтрашнім днем! — сказав Брон, усміхнувшись. — Гідний кінець, так?
Гідний кінець настане, коли я ляжу в могилу й горітиму в пеклі.
— Котел, — сказала Аянта, — благословив нас усіх цих союзом.
Чоловіки згідно пробурмотіли, знову схиляючи голови.
Я більше не звертала на них уваги.
— Мушу сказати, — вів далі Брон, — що той бій… Бій із Міденгардським хробаком, еге ж? Це було надзвичайно. Одна з найблискучіших битв, що я бачив у своєму житті.
Я ладна була злитися зі стіною, не піддатися спогадам про смердючий бруд, про скрегіт ікл, що роздирали плоть.