— Ревнуєш, Фейро?
— Якщо я ревную, тоді й ти ревнуєш до Тарквена та його солодких промов.
Зуби Різенда зблиснули:
— Гадаєш, мені надто подобається фліртувати із самотньою жінкою, щоб вивідати інформацію про її Двір, її Вищого Лорда? Вважаєш, я пишаюся собою, роблячи це? Гадаєш, я отримую задоволення, коли поводжуся так заради того, щоб ти мала змогу мило кокетувати з Тарквеном і зачаровувати його усмішками, аби ми могли отримати Книгу і якнайшвидше повернутися додому?
— Минулої ночі, здавалося, ти добре повеселився.
Його рик був тихий — злий.
— Я не спав з нею. Вона хотіла, але я не вчинив нічого, крім як поцілував її. Я повів її випити в місто, дозволив розповідати про своє життя, тривоги й настрої, а потім відвів до її кімнати і не рушив далі дверей. Я чекав тебе за сніданком, але ти проспала. Або, найімовірніше, уникала мене. І я намагався привернути твою увагу опівдні, але ти змогла так добре заблокувати мене.
— Що тебе так роздратувало? Що я виставила тебе геть чи те, що Тарквену було так легко потрапити всередину?
— Мене роздратувало, — сказав Різ, уривчасто дихаючи, — що ти усміхнулася йому.
Весь інший світ розчинився в тумані, коли я зрозуміла сенс його слів.
— Ти ревнуєш.
Він похитав головою, потім відійшов до невеликого столу біля дальньої стіни й випив одним духом склянку бурштинової рідини. Він уперся руками в стіл, потужні м’язи під сорочкою на його спині затремтіли, коли тінь крил спробувала набрати справжньої форми.
— Я чув, що ти сказала йому, — прошепотів він. — Що ти думаєш, що в нього було б легко закохатися. І ти сказала це щиро.
— І що? — Це було єдине, що мені спало на думку сказати йому у відповідь.
— Я позаздрив… Що я не той. Для всіх — не той. Двір Літа завжди зберігав нейтралітет, вони проявили мужність лише одного разу — тоді, в Підгір’ї. Я врятував життя Тарквену, бо чув, як він говорив про те, що хоче зрівняти права між Вищими Фе й нижчими фейрі. Я намагався зробити це протягом багатьох років. І не зміг. І я врятував Тарквена тому, що знав про його благородні наміри. Тарквену з його нейтральним Двором ніколи не доведеться непокоїтися, що хтось покине його через загрозу життю його коханої жінки, її дітей. Так, я позаздрив йому, тому що для нього це завжди буде легко. І він ніколи не дізнається, як це — дивитися на нічне небо і мріяти.
Двір Мрій.
Люди, які знали, що то ціна за мрію, яку треба було заплатити. Воїни-бастарди, іллірійці-полукровки, монстр у пастці прекрасного тіла, мрійниця, народжена у Дворі Жахіть… І мисливиця з душею художниці.
І, можливо, тому що це було найбільш відверте й болісне, що я від нього чула, у мене на очах забриніли сльози і я підійшла туди, де він стояв біля маленького бару. Я не дивилася на нього, взявши графин з бурштиновою рідиною. Спочатку я плеснула трохи собі, а потім наповнила його бокал. Зустрілася з його пильним поглядом, і ми цокнулися — кришталевий дзвін був чіткий і дзвінкий, не такий, як шум моря внизу. Я сказала:
— За тих, хто дивиться на зірки й загадує бажання, Різе.
Він підніс склянку, і його погляд був такий пронизливий, що я спитала себе, чому взагалі мусила червоніти для Тарквена.
Різ ще раз цокнувся зі мною:
— За зірки, що чують, і мрії, які збуваються.
Розділ 35
Минуло два дні, кожна мить яких була подібна до балансування на межі правди й брехні. Різ подбав про те, щоб я не була присутня на засіданнях, які вони проводили з Амрен, аби відволікти мого добродушного хазяїна й подарувати мені час, який би я використала на те, щоб понишпорити містом, шукаючи бодай якийсь ланцюжок, будь-який натяк, що міг би привести до Книги.
Але мала робити це обережно, не показуючи свого завзяття й надмірного зацікавлення. Блукаючи вулицями, я не могла ставити перехожим, які мені траплялися, надто багато запитань про скарби й легенди Адріати. Навіть прокинувшись на світанку, я змусила себе дочекатися слушного часу, щоб, перш ніж вирушити в місто, прийняти ванну, і приймала її довше, ніж зазвичай, щоб таємно потренуватися у водній магії. І попри те, що вже за годину мені набридло створювати водних тварин, давалося мені це легко. Можливо, завдяки моїй близькості до Тарквена, завдяки якомусь потягу до води, що відчувала у своїй крові. Так чи інак, але питати його про це мені, безумовно, було не можна.
Щойно поснідавши, я з байдужим виразом обличчя пройшла коридорами палацу до виходу й вирушила до міста, яке тільки прокидалося.