Мене навряд чи хтось упізнавав, поки я мимохідь перевіряла крамнички, будинки й мости, шукаючи бодай якогось натяку на заклинання, який би здався мені схожим на Тарквена, і я не мала сумніву, що хтось узагалі міг би впізнати мене. То були Вищі Фе, благородна знать, яку утримували в Підгір’ї, а тут жили люди, яких кинули на муки.
Глибокий слід минулих подій зберігали будівлі, вулиці. То була кара за їхнє повстання: сліди пожеж, обвалені шматки каменю, будівлі, що стали руїнами. Задню частину замку, як і казав Тарквен, відновлювали. Три вежі стояли наполовину зруйновані, піщано-коричневий камінь обвуглився і кришився. Ніяких слідів Книги. Робочі тут, у вежах, і в усьому місті посилено працювали, щоб відновити зруйновані райони.
Усі, кого я бачила: і Вищі Фе, і фейрі з лускою, зябрами й довгими перетинчастими пальцями — здавалося, всі вони лише тепер поступово зцілювалися. Тих, хто зі шрамами, хто без кінцівок, було більше, ніж я могла б їх перелічити. Але в їхніх очах… Їхні очі випромінювали світло.
Я врятувала і їх теж.
Звільнила від усіляких страхіть, що тероризували їх протягом п’яти десятиліть.
Щоб урятувати їх, я скоїла жахливе… але врятувала.
Я ніколи не зможу спокутувати свою провину, але… Більше не почувалася такою пригніченою, попри те що слідів Книги досі не знайшла.
Я поверталася на третю ніч до палацу на вершині пагорба, щоб дочекатися розповіді Різа про засідання, що відбулося вдень, і дізнатися, чи він сам не помітив якихось слідів того, що ми шукали.
Піднімаючись сходами палацу і проклинаючи себе за те, що так і не набула потрібної форми навіть після всіх уроків Кассіана, я помітила Амрен, яка сиділа на краю балкона вежі й чистила нігті.
Варіан зіперся на поруччя іншого балкона на відстані одного стрибка, і в мене промайнула думка, чи не розмірковує він над тим, щоб подолати відстань і зіштовхнути її вниз.
Кішка, яка грається із собакою, — ось що це було. Амрен просто чистила нігті, своєю поведінкою провокуючи його наблизитися, щоб обнюхати її, спіймати її слід. Я сумнівалася, що Варіану сподобалися б її кігті.
Якщо тільки не з цієї причини він стежив за нею вдень і вночі.
Я струснула головою, продовжуючи підніматися сходами і спостерігаючи за відпливом.
Небо, забарвлене кольорами призахідного сонця, відбивалося у воді і прибережному мулі. Легкий вечірній бриз прошелестів біля мене, і я підкорилася йому, дозволяючи остудити своє спітніле тіло. Були часи, коли я боялася кінця літа й молилася, щоб воно затрималося якомога довше. Тепер же думка про нескінченне сонце й тепло стомлювала мене. І непокоїла.
Я саме хотіла повернутися назад до сходів, коли помітила клаптик суходолу поряд із дамбою. Там бовваніла невелика споруда.
Не дивно, що я не помічала її раніше, адже ніколи не піднімалася так високо під час відпливу. А решту доби споруда геть ховалася під водою, у мулі й водоростях. Навіть зараз вона була наполовину під водою. Але я пильно вдивлялася в неї.
Немов згадка про домівку, хоч і мокру та вбогу на вигляд, — мені лиш треба було дістатися мулистого перешийку між тихою частиною міста й материком. Хутчіше, хутчіше — щоб я могла дістатися споруди, доки вона знову не зникла серед хвиль.
Але місцевість була занадто відкрита, а з відстані я не могла точно визначити, чи схована в тій споруді Книга.
Перш ніж опинитися всередині неї, нам необхідно було твердо переконатися в тому, що Книга там, — щоб виправдати ризик, пов’язаний з її пошуком.
Хоч як я цього не хотіла, але в голові у мене вже склався план дій.
Ми вечеряли з Тарквеном, Крессидою і Варіаном у їх родинній обідній залі — ознака того, що Вищий Лорд хотів із нами союзу, не важливо, заради амбіцій чи ще заради чого.
Варіан вивчав Амрен, немов намагаючись розгадати загадку, якою вона для нього була, вона ж не звертала на нього уваги, обговорюючи з Крессидою різні переклади якогось стародавнього тексту. Я плавно підводила Тарквена до свого запитання, розповідаючи про те, що бачила в його місті в той день, і про свіжу рибу, яку купила собі в доках.
— Ти просто там її їла? — здивувався Тарквен, скинувши бровами.
Він підпер голову кулаком, коли я відповіла:
— Вони обсмажили її разом з обідом для інших рибалок. І не взяли з мене за це нічого.
Вражений Тарквен засміявся:
— Моряк я чи ні, але не скажу, що мені доводилося робити щось подібне.
— Обов’язково спробуй, — порадила я, — було дуже смачно.
Я надягла намисто, що він його мені подарував, до вбрання, яке ми з Нуалою разом до нього підібрали. Ми зупинили свій вибір на сірому кольорі ніжного сизого відтінку, щоб підкреслити блискучий чорний. Я не наділа більше ніяких прикрас — ані сережок, ані браслетів чи перснів. Тарквен залишився задоволений, попри те що Варіан мало не вдавився, побачивши на мені фамільну коштовність його Двору. Дивно, але Крессида сказала, що мені личить і що намисто все одно ніколи не пасувало ситуації. Сумнівний комплімент, однак похвала.