Можливо, цей новий світ Тарквена міг бути побудований на самій лише довірі… Але якщо армія короля Гайберну зітре його з лиця землі, у Тарквена не буде шансів виконати свій намір.
Я повторювала собі це знов і знов, гуляючи містом, вимушена приймати вітання від його підданих. Можливо, не таких радісних, як у Веларісі, але… Несміливе й вистраждане тепло від людей, які витримали найгірше й тепер намагаються йти далі.
Так само, як і я, котра повинна йти далі всупереч власній пітьмі.
Коли нарешті сонце сіло за обрій, я зізналася Тарквену, що втомилася і зголодніла. Він, як добрий і привітний господар, відвів мене додому і купив дорогою рибний пиріг. Цього вечора він навіть їв смажену рибу в доках.
За вечерею мені велося ще гірше.
Ми мали піти ще до сніданку, але вони цього не знали. Різ казав щось про повернення до Двору Ночі завтра після обіду, тож, можливо, таке раннє відбування не викличе надто великих підозр. Він мав залишити записку з повідомленням про невідкладні справи й подякою Тарквену за гостинність, а потім ми, за планом, мали зникнути, розсіятися додому, до Веларіса.
Ми вивчили розміщення охоронців і графіки їх змін, а також розміщення постів на материку.
Коли Тарквен поцілував мене в щоку на ніч і сказав, що хотів би, щоб цей вечір не був для мене останнім… І що, можливо, він подумає про візит до Двору Ночі найближчим часом… Я мало не впала на коліна, благаючи його про прощення.
Різенд, поклавши руку мені на спину, ніби радив зберігати спокій, попри те що його обличчя не виражало нічого, крім прохолодної зацікавленості.
Я пішла до своєї кімнати. І знайшла там звичні для мене іллірійські бойові обладунки з ременем, увішаним іллірійськими ножами.
Отже, я знову одяглася для битви.
Різ переніс нас у повітрі якомога ближче до мілини і скинув на землю, а по тому піднявся в небо. Поки ми шукатимемо Книгу, Різ стежитиме за вартою на острові й на материку, кружляючи в небі.
Бруд смердів, хлюпав і гальмував кожен наш крок вузькою дорогою до руїн невеличкого храму. Мушлі, водорості й морські равлики обліпили темно-сіре каміння, і з кожним кроком углиб відокремленого храму щось відгукувалося й шепотіло в моїх грудях: «Де ти, де ти, де ти?»
Різ і Амрен перевірили це місце на наявність охорони й нікого не виявили. Дивно, але нам щастило. Входячи до храму, ми не ризикнули запалити світло, але було досить і місячного освітлення, що лилося згори зі щілин у камені.
По коліно в багнюці і припливній воді, що, просочуючись, накривала стіни, ми з Амрен вивчили приміщення. Воно було не більше ніж сорок футів завширшки.
— Вона тут, — видихнула я, відчувши її, — так, ніби пазуриста рука ковзнула по моєму хребту вниз.
Шкіру поколювало, а волоски під теплою бронею стали дибки.
— Вона спить.
— Не дивно, що її сховали під камінням, мулом і морем, — пробурмотіла Амрен, і, коли вона повернулася на місці, на неї хлюпнуло баговиння.
Я тремтіла. Від іллірійських ножів, що були на мені зараз, користі було, як від зубочистки. Я крутнулася:
— Нічого не відчуваю в стінах, але вона тут.
Ми одночасно подивилися вниз і скривилися.
— Треба було взяти лопату, — сказала вона.
— Немає часу, щоб іти за нею, — відповіла я.
Починався приплив. Не можна гаяти ані хвилини. Не лише через воду, що прибуває, а й через те, що ось-ось зійде сонце.
З кожною спробою пробитися крізь грузький бруд це відчуття, цей поклик посилювався. Я зупинилася в центрі кімнати — точнісінько в центрі. «Тут, тут, тут», — прошепотіла вона.
Я нахилилася, здригаючись від холодного бруду й уламків мушель та всілякого сміття, що дряпало голу шкіру рук, і почала відкидати їх убік.
— Квапся.
Амрен засичала, але зсутулилася й почала розгрібати кігтями важкий в’язкий мул. Краби і щось слизьке лоскотало мої пальці. Я заборонила собі думати про те, що це могло бути.
Ми копали й копали, поки не вкрилися з ніг до голови солоним брудом, через який наші незліченні дрібні порізи пекло вогнем, а самі ми задихалися на кам’яній підлозі. Перед олив’яними дверима.
Амрен вилаялася:
— Оливо потрібно, щоб утримати і зберегти всередині всю силу. Вони вкривали ним саркофаги своїх найвидатніших правителів, вважаючи, що одного разу ті прокинуться.
— Так вони і зроблять, якщо короля Гайберну не зупинити з Котлом.
Амрен здригнулася й зазначила:
— Двері запечатані.
Я витерла руку об шию — єдину чисту частину свого тіла, а другою прибрала геть рештки бруду з круглих дверей. Кожен легкий дотик до олива відгукувався уколами холоду. Але ось з’явилося різьблене кільце в центрі дверей.