Вода не ринула до приміщення, а завмерла біля невидимого порога. Посеред камери на круглому подіумі поверх п’єдесталу стояла невелика олив’яна скринька.
Амрен обережно провела рукою в повітрі, в тому напрямку, де застигла вода. Потім, переконавшись, що ніяких засідок немає, вона ступила крок у камеру. Вода в ній капала на сірі камені. Злегка кривлячись, Амрен помахала мені.
Мало не падаючи на підлогу, я пішла за нею. Обернулася — вода стояла чорною стіною, ніби на місці її утримувала скляна гребля.
— Покінчімо із цим, — з нетерпінням мовила Амрен.
Я теж цього хотіла.
Ми обережно оглянули камеру: підлогу, стіни і стелі. Ніяк ознак прихованих механізмів або важелів. Олив’яна скринька, завбільшки зі звичайну книгу, здавалося, поглинула фейські промені, а зсередини долинав шепіт… Відбиток сили Тарквена і Книги.
І зараз я почула її так само ясно, як почула б шепіт Амрен:
— Хто ти? Що ти? Підійди ближче — дай відчути тебе, дай мені побачити тебе…
Ми зупинилися, ставши з обох боків п’єдесталу. Фейське світло застигло над кришкою.
— Жодної охорони, — сказала Амрен голосом, не набагато голоснішим за шерех її чобіт об каміння. — Ніяких заклинань. Ти повинна зняти її й перенести.
Думка про те, що до цієї скриньки треба доторкнутися, наблизитися до цієї штуки всередині…
— Приплив повертається, — додала Амрен, вивчаючи стелю.
— Так швидко?
— Може, море знає про нас. Може, воно служить Вищому Лордові.
Якщо ми залишатимемося тут, коли підніметься вода…
Навряд чи мої маленькі водяні звірятка допоможуть. Мене накрила паніка, але я впоралася з нею. Я перетворилася на крицю.
Скринька, певне, буде важка й холодна.
— Хто ти, хто ти, хто ти?
Я розім’яла пальці і хруснула шиєю.
«Я — літо. Я — море, сонце і зелень».
— Ну ж бо, ну ж, — пробурмотіла Амрен.
Над нами вода стікала по камінню.
— Хто ти, хто ти, хто ти?
— Я — Тарквен. Я — Вищий Лорд. Я — твій хазяїн.
Скринька замовкла. Ніби цієї відповіді було достатньо.
Я зірвала скриньку з п’єдесталу. Метал обпік мої руки, а сила, як масляниста смола, поповзла моїми жилами.
Древній безжальний голос зашипів:
— Брехуха.
І двері з гуркотом зачинилися.
Розділ 37
— Ні! — закричала Амрен, миттєво опинившись біля дверей, її кулак, заіскрвшись, ударив у оливо, як у ковадло, — один раз, другий.
А згори — приплив і булькання води, що падає вниз, заповнює кімнату.
Ні, ні, ні…
Я дісталася дверей, засовуючи скриньку в широку внутрішню кишеню шкіряної куртки, поки Амрен своєю сяйливою долонею гатила у двері, розжарюючи метал; вихори, в’юнячись, проходили крізь нього, а тоді…
Двері розчинилися.
Тільки для того, щоб впустити водоспад.
Я схопилася за поріг, але не змогла втриматися, коли вода відкинула мене, тягнучи під темну крижану поверхню. Від холоду мені перехопило дух. Відчути під собою підлогу, відчути під собою підлогу…
Мої ноги торкнулися її, і я відштовхнулася вгору, жадібно ковтаючи повітря й шукаючи в темряві Амрен. Вона трималася за поріг, подаючи руку, яка яскраво світилася.
Вода вже піднялася до моїх грудей — я кинулася до Амрен, борючись із потоком, що заповнював кімнату, і закликаючи цю нову силу собі в тіло, в руки.
Вода вщухла, немов ядро сили в мені заспокоїло її міць, її лють, і Амрен уже піднімалася на поріг.
— Вона в тебе? — закричала вона крізь ревіння води.
Я кивнула й раптом усвідомила, що рука її була простягнута не для мене — нею вона тримала двері, які щосили вдавлювала назад у стіну, і тримала їх, поки я не дістануся до них.
Я проштовхнулася крізь отвір, і Амрен ковзнула через поріг — саме тоді, коли двері з гуркотом знову зачинилися. Гуркіт був такий потужний, що я мимохіть подумала: яку ж бо силу треба мати, щоб утримувати їх. І таку силу Амрен мала.
Єдиним недоліком було те, що тепер залишилося набагато менше місця, яке могла б заповнити вода.
— Іди, — сказала Амрен, але я, не чекаючи її схвалення, схопила її, заводячи її ноги довкола свого живота, а по тому закинула собі на спину.
— Просто роби що мусиш, — прохрипіла я, витягуючи шию над водою.
До сходів було не так далеко — сходів, що зараз перетворилися на водоспад. Де ж, у дідька, Різенд?
Амрен простягнула кисть перед нами, і вода спінилася й затремтіла. Не геть чистий шлях, але бодай розрив у течії. Я скерувала частку сили Тарквена — тепер моєї сили — у напрямку до неї. Вода ще дужче присмирніла, стискаючись і скоряючись моїм наказам.