Я бігла, тримаючи Амрен за стегна, можливо, надто міцно, аж так, що від моїх рук у неї на дупі залишаться синці. Крок за кроком вода підступала: до мого підборіддя, потім до рота… Але я все ж таки дісталася сходів, мало не послизнувшись на нижній сходинці. Амрен із силою видихнула, я зупинилася, і все в мені похололо.
Видихнула вона не через шок, а щоб ковтнути повітря за мить до того, як стіна з води хлине вниз сходами. От-от могутня хвиля накриє весь майданчик. І я тоді не матиму влади над стихією, уже нічого не зможу вдіяти.
У мене був час, щоб жадібно ковтнути повітря, стиснути ноги Амрен і приготуватися. Дивитися, як двері нагорі сходів, ковзнувши, зачинилися, запечатуючи нас у водяній гробниці.
Мені кінець. Я не мала сумніву, що це моя погибель. Я знала, що гину, що звідси немає виходу.
Я вдихнула востаннє, усвідомлюючи, що з кожною секундою наближається смерть, аж поки легені й тіло не зрадили мене і я не зробила згубного для мене ковтка води, яка враз заповнила мій рот.
Амрен била мене по руках, поки я не відпустила її. Я попливла за нею, намагаючись вгамувати биття серця, змусити легені дихати. За якісь секунди Амрен допливла до дверей і вдарила по них долонею. Як я вже те спостерігала раніше, з них посипалися іскри. Символи загорілися. Знову і знову вона била долонями по дверях. Але вони трималися.
Я дісталася її, штовхаючи тілом у двері, залишаючи вм’ятини в оливі на рівні своїх плечей. Нараз у мене з’явилися довжелезні кігті, і я розсікала та пробивала ними отвори в металі.
Мої легені горіли, стискалися.
Амрен била по дверях, і фейські промені струменіли від неї, немов відраховували удари її серця…
Мені конче треба було вдихнути, розтулити рота і зробити вдих, я повинна була полегшити це горіння.
Потім двері зірвалися.
Полинуло сяйво, досить яскраве, щоб побачити трьох неземних створінь, які щось шипіли до нас крізь риб’ячі зуби. Нараз їхні довгі тонкі перетинчасті пальці підхопили нас зі сходів, узявши в обійми лапами, покритими жаб’ячої шкірою.
Водні примари.
На той час я вже не володіла собою. Щойно ці руки схопили мої, як я не втрималася й розтулила рота. Вода одразу наповнила його, урвавши думки, звуки й дихання. Моє тіло не рухалося, довгі кігті зникли. Обрізки заліза, водорості, вода неслися повз мене. Виникло відчуття, що й мене несе крізь воду, і так швидко, що вона обпікає повіки. І по тому — гаряче повітря. Повітря, повітря, повітря. Але мої легені, наповнені водою, не могли його увібрати.
Я відчула удар кулака в живіт, і мене викинуло водою на хвилю. Я жадібно ковтала ротом повітря, мружачись на фіолетово-рожеве ранкове небо. Чула чиїсь спазми й утруднене дихання неподалік себе. І я відштовхнулася у воді, повернулася обличчям до бухти й побачила Амрен, яка вивертала шлунок. Жива!
І на хвилях між нами, з прилиплим, немов шоломи до їхніх дивних голів, волоссям кольору онікса, пливли водні примари, пильно вдивляючись у нас великими темними очима.
Сонце піднімалося позаду них — місто оживало.
Одна з примар сказала:
— Борг нашої сестри сплачено.
І потім усі троє зникли.
Амрен уже пливла до віддаленого великого острова. Аби примари, раптом повернувшись, не поснідали нами, я зібралася на силі й попливла за нею, намагаючись не видавати себе рухами, щоб нас, бува, не викрили. Обидві ми досягли тихої піщаної мілини біля скель і впали ледь притомні.
Тінь затулила сонце, і носок чобота торкнувся ікри моєї ноги.
— Що ви там накоїли? — скрушно мовив Різенд, одягнений у чорний бойовий костюм.
Я розплющила очі й побачила, що Амрен звелася на лікоть.
— Де, в дідька, тебе носило? — вимогливо спитала вона.
— Ви удвох привели там у дію кожен сигнальний механізм. Я мусив ловити всіх охоронців, котрі вирушали на звук тривоги.
У горлі в мене немилосердно пекло, пісок лоскотав щоки й голі руки.
— За цим ти повинна була стежити, — сказав він їй.
Амрен прошипіла:
— Це місце або ця бісова Книга майже нейтралізували мою силу. Ми ледве не потонули.
Його погляд переметнувся на мене.
— Я не відчув цього через зв’язок…
— Можливо, його також нейтралізувало, ти, ідіоте, — різко відповіла йому Амрен.
Очі Різенда спалахнули.
— Де вона? — Жодних ознак занепокоєння з приводу того, що ми наражалися на небезпеку, мало не потонули, врешті, могли загинути.