Я доторкнулася до куртки: всередині неї був важкий брусок металу.
— Добре, — сказав Різ, і раптова наполегливість у його тоні змусила мене подивитися йому за спину.
Звісно ж, у замку на тому боці бухти шастали люди.
— Я не помітив кількох стражників. — Проскреготавши зубами, він схопив нас обох за руки, і ми розсіялись.
Вітер був холодний, я чула його виття, і в мене ледь вистачало сил триматися за Різа.
Коли ми опинились у холі міського будинку, я була вкрай виснажена, так само як і Амрен. Ми впали на дерев’яну підлогу, застелену килимом, розсипаючи по ньому пісок і розхлюпуючи воду.
Кассіан, виходячи з їдальні, двері якої виходили у хол, скрикнув:
— Якого біса!
Я люто подивилася на Різенда, який прямував собі у їдальню до столу, накритого для сніданку.
— Я теж чекаю пояснень, — просто сказав він Кассіану, Азріелю і Мор, які дивилися на нього, широко розплющивши очі.
Але я повернулася до Амрен, яка шипіла на підлозі. Її почервонілі очі звузилися:
— Як?
— Під час збирання десятини емісарка водних примар сказала, що в неї немає ні золота, ні їжі, щоб заплатити. Вони із сестрами голодували. — Кожне слово було боляче вимовляти, до горла підступала нудота. Так йому і треба, якщо я виблюю просто на килим. Хоча, можливо, він вирахує його вартість із моєї платні. — Тому я дала їй кілька своїх прикрас, щоб вона сплатила свої борги. І ця водна істота заприсяглася, що ні вона, ні її сестри ніколи не забудуть цього, будуть моїми боржниками.
— Це хтось може пояснити? — подала голос Мор зі своєї кімнати.
Ми ще лежали на килимі, коли Амрен так зареготала, що її тендітне тіло затрусилося.
— Що з тобою? — спитала я.
— Тільки безсмертний із серцем смертного дав би одній із цих жахливих істот коштовні прикраси. — Амрен знову засміялася, її темне волосся було вкрите піском і водоростями. На мить вона навіть стала схожа на людину. — Хай би який успіх вів тебе по життю, дівчино, дякуй за нього Котлу.
Решта дивилася на нас, але я відчула, як із мене вихопився несміливий смішок. А за ним — сміх, різкий і сирий, так само як і мої легені. Але справжній, байдуже, що, можливо, межував з істерикою. Та він дав мені полегшення. Ми подивилися одна на одну і знову засміялися.
— Леді, — озвався Різенд, і це звертання прозвучало, як своєрідний наказ. Я застогнала, зводячись на ноги (з мене при цьому звідусіль сипався пісок), і запропонувала Амрен руку, щоб допомогти їй підвестися. Хватка її руки була тверда, але погляд очей кольору ртуті здався мені несподівано м’яким, коли вона, перш ніж клацнути пальцями, стиснула мою руку. Ми обидві миттєво зігрілися, стали чистими, а наш одяг висох. Він залишався вогким тільки навколо клаптика на моїх грудях, де була схована олив’яна скринька.
На обличчях моїх співрозмовників відбилася урочистість, коли я сунула руку в кишеню. Метал вгризався в мої пальці — такий холодний він був. Я впустила скриньку на стіл. Вона впала з глухим стукотом, і всі відскочили, лаючись. Різ поманив мене пальцем:
— Останнє завдання, Фейро. Відкрий її, будь ласка.
Коліна в мене підгиналися, голова йшла обертом, в роті пересохло, і від солі й піску в ньому важко було володати язиком. Але… Мені хотілося якнайшвидше здихатися всього цього. Тому я ковзнула в крісло, із зусиллям підсовуючи до себе ненависну скриньку, а підсунувши, поклала руку на кришку.
— Привіт, брехухо, — промуркотіла раптом вона.
— Привіт, — м’яко відповіла я.
— Ти читатимеш мене?
— Ні.
Інші не вимовили ані слова, проте я відчувала їхнє здивування. Тільки Різ та Амрен пильно спостерігали за мною.
— Відкрийся, — сказала я майже беззвучно.
— Скажи «будь ласка».
— Будь ласка, — попросила я.
Скринька — Книга — мовчала. Потім вона сказала:
— Подібне притягує подібне.
— Відкрийся, — проскреготала я зубами.
— Нестворене і Створене; Створене і Нестворене — це коло. Подібне притягує подібне.
Я дужче натиснула рукою, але була така втомлена, що мене не хвилювали ні мої думки, ні частинки, що вискакували з мене й були й водночас не були мною — жар, вода, лід, світло і темрява.
— Руйнівниця проклята, — сказала мені скринька і клацнула.
Вона відкрилася. Я згорбилася в кріслі й тішилася з того, що неподалік у каміні тріщав вогонь.
Горіхові очі Кассіана потемніли:
— Я ніколи більше не хочу знову чути цей голос.
— Ну, доведеться, — лагідно сказав Різенд, відкриваючи кришку, — тому що ти підеш з нами на зустріч зі смертними королевами, щойно вони зглянуться на нас.