Я відвела погляд від свого одягу й побачила, що Різ на мене дивиться. Я злегка нахилила голову й ненадовго опустила стіну, тільки щоб сказати крізь зв’язок: «За бажання, які здійснюються».
Миттю пізніше чуттєвий ласкавий дотик до мого щита — ввічливе прохання. Я дозволила йому опуститися, дозволила Різу ввійти, і його голос заповнив мою голову. «За мисливиць, які пам’ятають і допомагають тим, кому пощастило менше. І водних примар, які плавають дуже, дуже швидко».
Розділ 38
Амрен узяла Книгу із собою туди, де мешкала у Веларісі, залишивши за сніданком нас п’ятьох. Поки Різ розповідав про наш візит до Двору Літа, я швидко доїла свій сніданок, а потім, виснажена після безсонної ночі, знесилена від того, як намагалася відчинити важезні двері, знесилена від усвідомлення близькості смерті, упала на своє ліжко й незчулася, як сон зморив мене. Коли я прокинулася, дім був порожній, з вікон лилися золотаві промені передвечірнього сонця, і сам день був такий приємний і незвично теплий, що я вирішила піти в затишний палісадник за будинком і трохи почитати.
Поступово сонце стало сідати, в затінку знову похолоднішало, але мені не хотілося відпускати сонце, тож я піднялася на три поверхи вгору, щоб там, у дворику на даху, насолодитися його заходом.
Звісно — ну звісно ж — Різенд уже розташувався в одному з пофарбованих у біле залізних крісел. Одну руку він поклав під голову, у другій ліниво тримав келих із алкоголем, а на столику перед ним стояв наповнений кришталевий графин.
Крила Різенда звисали позад нього на підлогу, вимощену плиткою. Я подумала, що він, скориставшись цим надзвичайно теплим вечором, гріє їх на сонечку. Прочистила горло.
— Я знаю, що ти тут, — сказав Різ, не відриваючись від виду на Сидру й золотаве море за нею.
Я насупилася:
— Якщо ти хочеш побути на самоті, то я можу піти.
Він кивнув на порожнє місце за залізним столиком. Не таке вже ласкаве запрошення, проте… я сіла.
За графином стояла дерев’яна скринька. Я подумала, що всередині лежить щось до напою, але помітила на кришці кинджал, прикрашений перламутром.
Я могла б заприсягтися, що відчула запах моря, спеки, яка йшла від землі. Це був запах Тарквена.
— Що це? — запитала я про скриньку.
Різ осушив келих, підвів руку, і графин підлетів до нього на примарному вітрі. Знову наливши собі майже повен келих напою, Різенд сказав:
— Знаєш, про що я оце весь час думаю? Може, я повинен був просто попросити Тарквена віддати Книгу? Але я подумав, що він легко може відмовити мені й продати інформацію тому, хто більше заплатить. Якщо ж він погодиться, то людей, які знають про наші плани, стане ще більше, і можливість витоку інформації зросте. До кінця дня мені потрібно було знайти причину, щоб зберігати наш секрет якомога довше. — Він ще раз відпив із келиха, поставив його на стіл і провів рукою по синяво-чорним пасмам волосся. — Мені неприємно красти в нього. Шкода, що я не кращим чином усунув його сторожу. А ще гірше почуватися негідником, який мовчки зник, коли казав, що хотів укласти союз, навіть запропонувати дружбу. Жоден Вищий Лорд до нього не обтяжував себе прийомами — може, через те, що не був такий сміливий. Але мені здається, що Тарквен хотів бути моїм другом.
Я подивилася на нього, а по тому на скриньку і повторила:
— То що ж це?
— Відкрий її.
Я обережно відкинула кришку.
Усередині, на подушці з білого оксамиту, лежали три блискучі рубіни, кожен розміром з куряче яйце. Усі вони були такого чистого й багатого відтінку, що, здавалося, були зроблені…
— Криваві рубіни, — сказав Різ, перш ніж я про це подумала.
Я хотіла доторкнутися, проте стрималася.
— У Дворі Літа є звичай, згідно з яким, якщо Двору завдано смертельної образи, кривдникові посилають кривавий рубін. Це офіційна заява, що за його голову призначена ціна: на нього тепер полюють, і незабаром він попрощається з життям. Скринька прибула у Двір Жахіть годину тому.
Свята Мати.
— Гадаю, на одному з них є ім’я моє. І твоє. І Амрен.
Вітер закрив кришку.
— Я схибив, — сказав він.
Я розтулила рота, щоб відповісти, проте він продовжив:
— Я мав би стерти пам’ять сторожі та й годі. Проте я відімкнув їх, і, мабуть, ненадовго. Бо схибив. Адже минуло чимало часу відтоді, як я використав фізичну силу, тобто захист на кшталт цього. Я був так зосереджений на своїх іллірійських тренуваннях, що забув про інші варіанти у своєму арсеналі. Охоронці, напевно, прокинулися й одразу пішли до Тарквена.