— Він би все одно дуже скоро помітив зникнення Книги.
— Ми могли б відкинути всі підозри щодо нас, сказавши, що зникнення — то просто збіг. — Різ осушив келих. — Я серйозно схибив.
— Це аж ніяк не кінець світу, якщо ти й помилився.
— Тебе відтепер вважають ворогом номер один Двору Літа, а тобі все одно?
— Ні, не все одно й мені, утім я тебе не звинувачую.
Він зітхнув і подивився на місто: денне тепло відійшло, а натомість усе довкола огорнув щипкий зимовий холод. Складалося враження, що йому було байдуже — він не помічав змін.
— Ти ще зможеш повернути Книгу, коли ми знешкодимо Котел. І тоді вибачишся.
Різ хмикнув.
— Ні, Книга залишатиметься у Амрен стільки, скільки вона їй буде потрібна.
— То поясни Тарквену все як є. Очевидно ж, що ти хотів бути його другом так само сильно, як він хотів бути твоїм. Інакше б ти тепер так не засмучувався.
— Я не засмучений, а злий.
— Це подробиці.
Губ його торкнулася усмішка.
— Міжусобиці, як ця, можуть тривати віки. Тисячоліття навіть. Проте, якщо така ціна потрібна, щоб допомогти Амрен і зупинити війну, я її заплачу.
Я розуміла, що він готовий на все. Навіть поступитися сподіванням на власне щастя.
— Чи знає ще хтось про криваві рубіни?
— Цю скриньку приніс Азріель. Я зараз думаю над тим, як сказати про них Амрен. Це непросто.
— Чому?
Його приголомшливі очі сяйнули:
— Тому що, якщо я їй скажу, вона зітре Адріату в порох.
Я здригнулася.
— Саме так, — мовив Різ.
Я подивилася на Веларіс разом з Різом, дослухаючись до звуків дня, що минав, і ночі, яка наближалася. Порівняно з тим, що я споглядала, Адріата здавалася нікчемною.
— Я розумію, — озвалася я нарешті, потираючи руки, щоб зігрітися, — чому ти вчинив так: усе задля того, щоб захистити місто.
Від думки про такі самі руйнування у Веларісі, як то було скоєно в Адріаті, мене морозом обсипало. Його погляд звернувся до мене, сумний і насторожений. Я проковтнула клубок, що застряг у горлі.
— І я розумію, чому ти ладен зробити що завгодно, щоб зберегти місто в безпеці і в майбутньому.
— І що ти пропонуєш?
Поганий день, я зрозуміла, це поганий для нього день. Я не образилася на дратівливість, що прозвучала в його словах.
— Пройди через цю війну, Різенде, і тоді почни турбуватися про Тарквена та його криваві рубіни. Знешкодь Котел, не дай королю зруйнувати Стіну і знову поневолити людей. А вже по тому ми вирішимо всі інші проблеми.
— Звучить так, ніби ти збираєшся затриматися тут на якийсь час, — поставив Різ гостре питання.
— Я можу знайти собі житло, якщо це те, на що ти натякаєш. Може, я скористаюся твоєю щедрою платнею і куплю собі щось розкішне.
Ну ж бо. Підморгни мені. Пограйся зі мною. Що завгодно, тільки не дивися так.
Проте він лише сказав:
— Прибережи свої гроші. Твоє ім’я вже додано до списку тих, хто може витрачати гроші з мого рахунку. Купуй усе що заманеться. Купи собі хоч цілий будинок, якщо хочеш.
Я скреготнула зубами, а потім — можливо, це була паніка або безвихідь — солодко проспівала:
— Днями я побачила милу крамничку по той бік Сидри. Там продають багато різних чарівних мереживних дрібничок. Я можу і їх купити на твої гроші чи мені розплачуватися самій?
Погляд його фіалкових очей знову ковзнув по мені:
— Я не в гуморі.
Ні тіні пустощів у його словах. Я могла б піти в дім грітися біля каміна, але…
Він лишився. Він боровся за мене.
Тиждень за тижнем він боровся за мене, навіть коли у відповідь не отримував ніякої реакції, коли я ледве розмовляла й мені було все одно, жива я чи мертва, сита чи голодна. Я не могла залишити Різа наодинці з його темними думками, з почуттям провини. Він ніс їх сам уже досить довго.
Тож я витримала його погляд.
— Я не знала, що іллірійці такі похмурі, коли напиваються.
— Я не п’яний, я п’ю, — відповів він, і його зуби трохи зблиснули.
— Знову подробиці. — Я відкинулася в кріслі, жалкуючи, що не вдягла пальта. — Може, тобі таки слід було переспати з Крессидою — тоді ви обоє були б сумні й самотні.
— То в тебе можуть бути погані дні, а я навіть кілька поганих годин собі не можу дозволити, еге ж?
— О, можеш киснути скільки завгодно. Просто хотіла запропонувати шопінг разом. Але, якщо твоя воля, залишайся тут.
Він не відповів, тож я повела далі:
— Може, відішлю щось Тарквену. І запропоную вдягнути це для нього, якщо пробачить нас. Може, він ті бісові криваві камінці забере.