Кілька годин поспіль до пізньої ночі ми з Мор просиділи на дивані у вітальні, розмовляючи про ті чудові й жахливі місця, де вона побувала за своє життя. Приблизно після другої години ночі я вже майже спала у своєму ліжку, коли раптово будинок застогнав.
Я підхопилася й повернулася до відчиненого вікна. Небо було чисте. Нічого не відбувалося.
Нічого, крім темряви, що струменіла крізь вхідні двері.
Цю темряву я знала. Зерно її жило в мені.
Ця темрява струменіла з тріщин у дверях. Потім дім знову здригнувся.
Я зірвалася з ліжка, навстіж відчинила двері, і темрява огорнула мене примарним зоряним вітром, сповненим болю. Болю, відчаю, страху.
Я помчала в хол, нічого не розбираючи в непроглядній темряві.
Але між нами була нитка зв’язку, і я йшла за нею — туди, де, як я знала, була кімната Різа. Я ніяково намацала дверну ручку, а потім…
Темрява огортала мене дедалі щільніше. Волосся моє розлетілося і метлялося на вітрі, тож я підвела руку, прикривши обличчя, і увійшла до кімнати.
— Різенде! — Відповіді не було.
Проте я відчувала його присутність — цю рятівну нитку між нами.
Я йшла за нею, поки мої ноги не вдарилися об щось, що, напевно, було його ліжком.
— Різенде, — сказала я крізь шум вітру й темряви.
Будинок здригався, дошки підлоги гуркотіли під моїми ногами. Я провела руками по ліжку, намацуючи простирадла і ковдру, а потім…
Потім я торкнулась м’язистого чоловічого тіла.
Але ліжко було величезне, і я не могла схопити його.
— Різенде!
Темрява вихором кружляла навколо нас — початок і кінець світу.
Я залізла на ліжко, намацуючи його, навпомацки визначаючи, що ось його рука, ось живіт і плечі. Шкіра в нього була крижана, коли я схопила його за плечі і прокричала ім’я.
І знову ніякої відповіді. Я провела рукою по його шиї, губах — аби переконатися, що він іще дихає, що це все не означає, що сила полишає його тіло.
Крижаний подих обпік мою долоню. Опанувавши себе, я підвелася на колінах і, цілячись наосліп, дала йому ляпаса.
Моя долоня горіла від удару, але він не рухався. Я вдарила його знову, напружуючи наш зв’язок, викрикуючи його ім’я через цей зв’язок, ніби це був тунель, б’ючи по цій чорній адамантовій стіні, що оточувала його розум, і гарчала на неї.
Тріщина в пітьмі.
А потім його руки схопили мене, перевертаючи і втискаючи мене в матрац з убивчою швидкістю й точністю. Рука з кігтями була на моєму горлі.
Я не рухалася.
— Різенде, — видихнула я і сказала через наш зв’язок, кладучи руку на його внутрішній щит: — Різе.
Темрява затремтіла.
Я вивільнила власну силу — чорне до чорного, заспокоюючи його темряву, згладжуючи межу, щоб вона послабилася. Моя пітьма співала його пітьмі колискову — пісню, якої співала мені няня, коли мати спихала мене їй, щоб піти на чергову вечірку.
— Це був сон, — сказала я. — Просто сон.
Його руки були крижані.
Темрява знов застигла. Я послала їй назустріч власну, яка пестила її вкритими мерехтливими зірками-цяточками долонями.
І на мить чорнильна темрява розступилася досить, щоб я побачила обличчя Різа над собою: виснажене, губи безкровні, фіалкові очі широко розплющені.
— Фейра, — сказала я. — Я Фейра.
Він дихав нерівно, уривчасто. Я обхопила зап’ястя його руки, яка тримала мене за шию. Тримала, але не робила боляче.
— Ти спав і бачив сон.
Я побажала, щоб темрява всередині мене вторила моєму заспокійливому тону, усипляючи шалений переляк, пестячи адамантову стіну, зведену навколо його розуму.
І раптом, немов сніг, що впав із гілок дерева, його тьма розчинилася, забираючи із собою і мою. Місячне світло і звуки міста наповнили приміщення.
Його кімната була схожа на мою, з величезним ліжком — мабуть, для того, щоб було зручно розмістити іллірійські крила. Усе в кімнаті було комфортне й оформлене зі смаком. І він був голий наді мною. Зовсім голий. Я не наважилася дивитися нижче татуювань на його грудях.
— Фейро, — сказав він хрипким, мов від крику, голосом.
— Так, — відповіла я.
Різ придивився до мого обличчя — пазуриста рука досі лежала на моїй шиї — і тієї ж миті відпустив.
Я дивилася на ту частину ліжка, де він зараз зігнувся на колінах, потираючи руками обличчя. Мої зрадницькі очі все ж таки опустилися нижче його грудей, проте погляд затримався на двох однакових татуюваннях у нього на колінах: гора з короною з трьох зірок. Прекрасна, але водночас сувора.
— Тобі наснилося жахіття, — сказала я, сідаючи.
Цієї миті немов якась гребля розверзлася у мене в голові і я глянула на свою руку, побажавши, щоб та перетворилася на тінь. Так і сталося.