Ще одне бажання, і темрява знову розсіялася.
Руки Різа закінчувалися довгими чорними кігтями… Такі самі були й на його ногах. Крила випущені — опалі, вони лежали позаду нього. І мені стало цікаво, як близько Різ був до перетворення на чудовисько, яке, як одного разу мені зізнався, він ненавидів.
Різ опустив руки, і його пазури стали пальцями.
— Вибач.
— То ось чому ти залишаєшся тут, а не в Будинку Вітру. Не хочеш, щоб інші побачили.
— Зазвичай я намагаюся стримувати це в межах моєї кімнати. Вибач, що розбудив.
Я стиснула руки в кулаки на колінах, щоб не дати собі доторкнутися до нього.
— Як часто таке трапляється?
Його фіалкові очі зустрілися з моїми, і я знала відповідь, перш ніж він сказав:
— Так само часто, як і твої кошмари.
Я застигла.
— Що тобі снилося сьогодні?
Він похитав головою, дивлячись у вікно, туди, де сніг покривав прилеглі дахи.
— Є спогади про Підгір’я, Фейро, з якими краще ні з ким не ділитися. Навіть із тобою.
Він уже розповів мені досить жахливі речі, то що ж залишилося прихованим? Я взяла його за лікоть, адже він іще був голий.
— Якщо схочеш поговорити, скажи мені. Я не розповім нікому.
Я вже хотіла зісковзнути з ліжка, але він схопив мою руку, притискаючи до своєї.
— Дякую.
Я подивилася на його руку, на його спустошене обличчя. Стільки болю, і яке ж воно виснажене! Обличчя, яке він нікому ніколи не показує.
Я підвелася на колінах на ліжку й поцілувала його у щоку. Шкіра в нього була тепла і м’яка. Поцілунок закінчився раніше, ніж почався, але скільки ночей я марила, щоб хтось поцілував мене?
Його зіниці злегка розширилися, коли я відсунулася, але він не зупинив мене, коли я підвелася з ліжка. Я вже майже вийшла з кімнати, але біля дверей обернулася.
Різ досі стояв на колінах, його крила лежали на білих простирадлах, голова похилилася, татуювання вирізнялися на золотавій шкірі. Володар темряви, що занепав духом.
Ідея для картини промайнула у мене в голові. Затрималася на мить — і розчинилася.
Але вона залишилася в моїй душі. І рана в ній почала поступово затягуватися.
Розділ 39
— Як гадаєш, зможеш розшифрувати її, щойно ми дістанемо другу половину? — запитала я Амрен, наступного дня, затримавшись біля вхідних дверей в її апартаменти.
Їй належав верхній поверх триповерхової будівлі, де похилі стелі з двох боків завершувалися масивними вікнами. Одне з них виходило на Сидру, а друге — на дерева на міській площі. Апартаменти складалися з однієї величезної кімнати: вицвіла дубова підлога була покрита зношеними килимами, меблі стояли врозкид тут і там, ніби Амрен постійно їх пересувала з тієї чи тієї причини.
Лише її ліжко — просторе, з чотирма стовпчиками і величезним балдахіном з легкої шовкової тканини, здавалося, весь час було на своєму місці біля стіни. Тут не було кухні — тільки довгий стіл і камін, що пашів жаром, від чого в кімнаті було майже душно. Паморозь, що з’явилася минулої ночі, зникла під сухим зимовим сонцем уже на ранок, температура на вулиці була низька, але досить м’яка, щоб прогулянка сюди збадьорила мене.
Сидячи на підлозі перед низьким столом, заваленим паперами, Амрен відірвалася від блискучого металу Книги. Обличчя в неї було блідіше, ніж зазвичай, губи знекровлені.
— Минуло багато часу відтоді, як я користувалася цією мовою, тож хочу знов опанувати її, перш ніж братися за Книгу. Будемо сподіватися, що ті зверхні королеви віддадуть нам половину до того часу.
— Скільки часу тобі потрібно, щоб опанувати цю мову?
— Хіба його Темна величність не розповів? — Вона знову повернулася до Книги.
Я підійшла до довгого дерев’яного столу й поклала на подряпану поверхню згорток. Кілька пінт крові — щойно від м’ясника. Я ледь не бігла сюди, щоб вона не охолола.
— Ні, не розказав.
На час сніданку Різ уже пішов, проте залишив записку на столі: «Спасибі за минулу ніч». Ручки для відповіді він не залишив.
Проте ручку я все ж здобула, щоб написати відповідь: «Що означають татуювання — зірки й гора на колінах?»
Папір зник за мить. Відповіді не було, і я одяглася й спустилася до сніданку. Я саме їла яєчню й тости, коли акуратно складений папір з’явився біля моєї тарілки: «Я не схилюся ані перед ким і ні перед чим, окрім моєї корони».
Цього разу і ручка з’явилася. «Як драматично», — глузливо відповіла я. І, присягаюся, по той бік зв’язку я чула, як він засміявся.