У Дім Вітру я навідувалася лише вранці, тренуючись із Кассіаном, який так само, як і Мор, вказував, яку їжу мені їсти, щоб набрати втрачену вагу й знову стати сильною і спритною. І з часом від фізичної оборони я перейшла до тренувань з іллірійським клинком — зброєю такою досконалою, що я мало не відрубала Кассіанові руку.
Але я вчилася володіти нею — повільно, болісно. У мене була перерва від виснажливих тренувань із Кассіаном лише раз — одного-єдиного ранку, коли він полетів у землі людей. Я повинна була дізнатися, чи не отримували мої сестри якихось звісток від королев, і доставити їм ще один лист від Різа.
Я припустила, що зустріч із Нестою минула жахливо, бо наступного дня мій урок був довший і важчий, ніж останніми кількома днями. Я запитала, що саме сказала йому Неста, адже бачила, як це його зачепило. Але Кассіан лише сердито загарчав і сказав мені не пхати носа не в свої справи, а також що моя сім’я складається із самих лише владних і впертих жінок, які вважають, що знають все краще за всіх.
Я подумала, що Кассіанові й Варіанові, можливо, не завадило б обмінятися враженнями.
Після обіду, якщо Різ був поблизу, я тренувалася з ним. Свідомість до свідомості, сила до сили. Ми повільно відпрацьовували ті здібності, що були мені даровані, — полум’я й вода, лід і темрява. Ми знали, що були й інші здібності, які залишалися не розкритими, не знайденими. Розсіювання досі не було опановане. Я не могла виконати його від того дня, коли одного снігового світанку зустрілася з Аттором.
— Це потребуватиме певного часу, — казав мені щоранку Різ, коли я вчергове зривалася на цій вправі, — часу, необхідного для того, щоб вивчити й відшліфувати всі мої здібності.
Кожен урок він супроводжував інформацією про Вищого Лорда, силу якого я вкрала: про Берона, жорстокого й марнославного Вищого Лорда Двору Осені; про Калліасеа, спокійного й хитрого Вищого Лорда Двору Зими; про Геліона — Того, що Руйнує Чари, Вищого Лорда Двору Дня, тисячу бібліотек якого розграбувала сама Амаранта й талановиті люди якого досягли успіху в магії чар і зберегли знання Прифії.
Різ казав, що знати, від кого саме походить моя сила, так само необхідно, як і вивчити саму її природу. Але ми ніколи не розмовляли про зміну форми тіла — про довгі кігті, які мені іноді вдавалося випускати. Переплетення ниток, що пов’язують нас із цим даром, було надто складне, а нерозказана історія — занадто жорстока і кривава.
Так я вивчала політику інших дворів та їх історію, вигострювала сили їхніх господарів, поки не стала відчувати полум’я в роті та іній між пальцями уві сні та наяву. І щоночі, стомлена денними тренуваннями тіла й напруженням, я провалювалася в глибокий сон, оточена темрявою із запахом жасмину.
Навіть жахіття втомилися переслідувати мене.
У ті дні, коли Різ кудись їхав, щоб розібратися з внутрішніми справами свого Двору, щоб нагадати, хто править ними і здійснює правосуддя, або щоб підготуватися до нашого неминучого візиту в Гайберн, я зазвичай читала або сиділа разом із Амрен, поки та працювала над Книгою, або ж гуляла по Веларісу з Мор. Останнє, напевно, було моїм улюбленим дозвіллям, і ця жінка майстерно знаходила способи витратити гроші. Я лише одного разу одним оком глянула на той банківський рахунок, що його Різ створив для мене, — і зрозуміла, що він надто, надто переплачував мені.
Я намагалася не сумувати тими вечорами, коли його не було поруч, намагалася не усвідомлювати, що з нетерпінням чекала, коли ми знову працюватимемо над відточуванням моїх сил. І знову лаятимемося з ним. Але навіть коли його не було поруч, він усе одно спілкувався зі мною — записками, які стали нашою спільною дивною таємницею.
Одного разу він написав мені із Цесіра, маленького містечка на північному сході, де зустрічався з кількома жрицями, що вижили, аби обговорити відновлення їхнього храму, знищеного військами Гайберну. Він запевнив мене, що жодна з них не була схожа на Аянту.
«Розкажи мені про живопис».
Я написала відповідь, сидячи в садку у своєму кріслі. Фонтан у садку ожив, коли знову стало тепло.
«Нема про що розказувати».
«Усе одно розкажи».
На відповідь мені знадобився час. Поміркувати про ту маленьку порожнечу в мені, і чим вона раніше була, і як це було — відчувати її. Але потім я написала: «Був час, коли все, чого я хотіла, — це досить грошей, щоб я й моя сім’я були ситі, а я могла проводити дні за малюванням. Ось і все, що мені було потрібно. Завжди тільки це».