Брон говорив так, що могло здатися, ніби мій бій з Міденгардським хробаком був спортивним змаганням. Наче я не була за крок від помилки, через яку потвора могла проковтнути мене.
Я вочевидь була рятівницею і блазнем.
Дошкандибавши до відчиненого вікна, я розчахнула його навстіж, щоб бачити просто себе рясно вкрите сяйливими цятками небо.
Я притулилася головою до стіни, всотуючи прохолоду каменів.
За кілька годин я вийду заміж.
То буде моїм щасливим кінцем, заслужила я його чи ні. Але ця земля, ці люди — у них теж буде свій щасливий кінець. Перші кроки на шляху до зцілення. На шляху до миру. І тоді все буде гаразд.
Тоді й зі мною все буде гаразд.
Я справді ненавиділа свою весільну сукню.
Це було жахіття з тюлю, шифону та павутинки, і воно було геть не схоже на вбрання вільного крою, які я зазвичай носила. Тугий корсет дуже щільно облягав стан, виріз тиснув на груди й підкреслював їх, а спідниця… Спідниця скидалася радше на блискучий намет, роздмуханий солодкавим весняним вітром.
Не дивно, що Темлін усміхнувся, глянувши на мене. Навіть Ейсіл ледве стримувала усмішку. А смішно, вірогідно, було через те, що сукня, яку власноруч вибирала Аянта, мала доповнити легенду, яку вона сьогодні оголосить на весь світ.
Із вбранням я могла б упоратися й сама, якби мені не заважали пишні рукави, що були надто розлогі, і при кожному поруху рук мені мерехтіло в очах. Волосся моє було завите, окремі його пасма спускалися на плечі, а решта зачесана назад, прикрашена перлинами та коштовним камінням. І тільки Котел знає, якої витримки мені було потрібно, щоб не скривитися, коли я поглянула на себе у велике люстро. Коли ж я почала спускатися вниз широкими похилими сходами, моє вбрання під час кожного моєго кроку шелестіло, шурхотіло і видавало ще якісь звуки.
За дверми патіо, де я зупинилася, розкинувся сад, прикрашений стрічками та ліхтариками кремового, рожевого й небесно-блакитного кольору. У величезному подвір’ї стояли три сотні стільців, за якими сядуть піддані Темліна. Я повинна була пройти вздовж головної алеї під їхніми поглядами до підмостків, на яких мене чекатиме Темлін.
Потім Аянта, як представниця всіх дванадцяти Вищих Жриць, мала благословити наш союз за мить до заходу сонця. Вона натякнула, що вони дуже хотіли прийти, але, вдавшись до якихось хитрощів, їй вдалося позбутися решти одинадцяти. Не знаю, чи то їй хотілося бути в центрі уваги, чи то, може, позбавити мене їх докучливого переслідування. Певно, те і те.
Я відчувала згагу, немов перебувала в пустелі, коли Ейсіл поправила блискучий шлейф моєї сукні біля дверей, що вели в сад. Шовк і газ зашелестіли й засвистіли, і я з такою силою вчепилася в букет руками в рукавичках, що мало не зламала стебел.
Шовкові рукавички по лікті приховували татуювання. Аянта особисто доставила їх сьогодні вранці в підбитій оксамитом скриньці.
— Не хвилюйся, — сказала Ейсіл, і її засмагла шкіра засяяла золотаво-медовим відтінком у вечірніх променях.
— Я спокійна, — тихо проказала я.
— Ти нервуєш, як мій молодший небіж, коли його стрижуть.
Вона припинила метушитися навколо моєї сукні і вигнала служниць, які прийшли шпигувати за мною перед церемонією. Я вдала, ніби не бачила ані їх, ані строкатого натовпу у дворі, залитому сонячним промінням, і стала збивати невидимі пилинки зі спідниці.
— Ти маєш чудовий вигляд, — мовила Ейсіл.
Я не була впевнена, що сказала вона це щиро, та все ж повірила їй.
— Дякую.
— Не поводься так, ніби зібралася на власний похорон.
Я вимушено посміхнулася. Ейсіл закотила очі й підштовхнула мене до відчинених якимось безсмертним вітром дверей, через які лилася музика.
— За мить усе скінчиться, — пообіцяла вона, злегка підштовхнувши мене у промені призахідного сонця.
Три сотні людей підвелися зі своїх місць і повернулися до мене.
Від дня мого останнього випробування не збиралося так багато людей, щоб подивитися й оцінити мене. Вбрання їхнє було подібне до того, яке вони носили в Підгір’ї, а обличчя розпливалися й танули переді мною.
Ейсіл кашлянула, стоячи в тіні будинку, і я згадала, що треба йти, треба дивитися на кафедру…
На Темліна.
Моє дихання почастішало, я мала зібратися на силі, щоб спускатися сходами й не дати тремтливим ногам підігнутися. У золотаво-зеленій туніці й короні з лаврового листя, що сяяла на голові, Темлін був сліпучо-розкішний. Це заради мене він сяяв, оточений ореолом свого безсмертного світла й краси.