Тут зібрався цілий натовп, і на мить промайнуло в голові, що це я знову опинилася в тронній залі Амаранти, — такою схожою була атмосфера: звідусіль соталися злоба і порочність. Такий само вигляд мав і поміст навпроти.
Золотоволосий гарний чоловік перегородив нам дорогу до цього чорного як смола трону, і Мор м’яко зупинилася. Без слів мені стало розуміло, що це був її батько.
Він був одягнений у чорне, голову вінчав срібний обруч, у карих очах — байдужість. Він лише кинув їй:
— Де він?
Жодних вітань, навіть формальних. Мене він просто проігнорував.
Мор ледь ворухнула плечима:
— Прийде, коли схоче. — І пішла далі.
Тоді її батько подивився на мене. А я вдала, що нудьгую, що мені байдуже — та сама маска, яку носила й Мор.
Він став роздивлятися мене. Обличчя, тіло. І він робив це з безсердечною байдужістю: ані хтивої гримаси, ані смішків. Жодних емоцій.
Я хутко рушила за Мор, щоб не дати йому помітити, як відраза викривляла моє обличчя.
Уздовж чорних стін були розташовані бенкетні столи, заставлені м’ясистими соковитими фруктами, золотавими округлими хлібами упереміж із м’ясом, смаженим на відкритому вогні, глечиками із сидром та елем, пирогами й тортами, випічкою всіляких розмірів і видів.
Можливо, у мене з’явився б апетит від споглядання всього цього, якби не ці Вищі Фе у вишуканому вбранні. Якби не той факт, що ніхто з них не торкнувся їжі, яка просто демонструвала владу й багатство і була тут лише на позір, щоб потім зогнити.
Мор прямувала до обсидіанового помосту, і я залишилася стояти біля підніжжя його сходів, поки вона посідала своє місце біля трону, а потім сповістила натовп гучним, жорстоким і лукавим голосом:
— Ваш Вищий Лорд наближається. І він у поганому настрої, тож ось вам порада: поводьтеся дуже ґречно, якщо, звісно, не хочете стати його вечірньою розвагою.
І, перш ніж рядами присутніх прошелестів шепіт, я відчула це. Відчула… Його.
Навіть кам’яна підлога, здавалося, затремтіла під моїми ногами — пульсація рівних ударів.
Його руки. Ніби сама гора здригалася під час кожного його кроку.
Усе в залі вмить стихло, запала тиша. Усіх ніби паралізувало страхом — навіть легкий подих, найменший рух міг привернути увагу хижака, який неквапом наближався до нас.
Мор розправила плечі, скинула голову — майже тваринна, звіряча гордість через появу свого господаря.
Згадавши свою роль, я схилила голову, спостерігаючи з-під опущених вій.
Кассіан і Азріель з’явилися перші. Генерал і Співець тіней Вищого Лорда — два наймогутніші іллірійці в історії.
Вони були не тими чоловіками, яких я знала.
У чорних бойових обладунках, що підкреслювали міць їхніх м’язів, у лускатій хитромудрій броні. Плечі чоловіків здавалися наче ще ширшими, а обличчя були байдужо жорстокими. Чимось іллірійці нагадали мені чудовиськ, виточених на колонах, повз які вони зараз проходили.
Я помітила, що, окрім звичайних мерехтливих Сифонів, вони додали ще кілька. По одному Сифону в центрі грудей, по одному на кожному плечі. І також на колінах.
На мить мої ноги затремтіли, і я зрозуміла, чому лорди так їх жахалися. Якщо один Сифон — це все, що більшості іллірійців потрібно, щоб приборкати й скерувати свою бойову міць… У Кассіана та Азріеля їх було по сім у кожного. Сім.
Придворні мудро відступили на крок, звільняючи Кассіану та Азріелю дорогу до трону. Їхні крила блищали, а кігті на них були такі гострі, що, здавалося, розтинали повітря, ніби вони навмисно їх відточили.
Увага Кассіана переметнулася на Мор, Азріель кинув на неї лише короткий погляд, а потім став вивчати присутніх. Більшість із них уникала погляду головного шпигуна. Вони тремтіли від вигляду Того-що-говорить-правду на його стегні та іллірійського меча, що був перекинутий через плече.
Азріель із маскою прекрасної смерті на обличчі мовчазно обіцяв їм нескінченні нестерпні муки пекла, і навіть тіні здригнулися, почувши його кроки. Я знала чому, знала, через кого він із величезним задоволенням виконав би цю обіцянку.
Вони спробували продати сімнадцятилітню дівчину, видати її заміж за садиста, а потім піддали її такому насильству, що я навіть не могла й не хотіла таке уявляти. І тепер ці люди жили в страху і тремтіли перед трьома моїми супутниками, що стояли на узвишші.
Добре. Вони мусять боятися.
Мене — також.
І ось з’явився Різенд.
Спочатку він стримував свою міць, свою сутність. А тут він дав їм волю — щоб вони заповнили саму тронну залу, гору, все місто. Без кінця і краю. Без крил і зброї. Без жодних ознак воїна. Він був тим елегантним і жорстоким Вищим Лордом, яким його знав світ. Руки в кишенях, убраний в туніку, яка, здавалося, відбивала світло. А голову вінчала корона із зірок.