Я зосередилася на ньому, моєму Вищому Лорді, котрий сяйливим поглядом пильнував кожний мій крок, коли я ступала килимом оксамитової зеленої трави, вкритої білими трояндовими пелюстками.
І червоними також — вони, немов бризки крові з-поміж білих пелюсток, вкривали стежку переді мною.
Я підвела погляд на Темліна, який стояв, гордо підвівши голову та розправивши плечі.
Він навіть не уявляв, якою розбитою і сповненою темряви я була, як мені не пасувало це біле вбрання, скільки бруду було на моїх руках.
Усі так думали. Повинні були так думати.
Я швидко, навіть квапливо наближалася до підмостків, де стояв Темлін. До Аянти, на якій сьогодні було темно-синє вбрання, увінчане каптуром та срібною короною.
Ніби я була хороша, ніби не вбила двох із їхнього роду.
Я була вбивцею і брехухою.
Попереду темніли червоні пелюстки, так само як кров тих молодих Фе, у басейні яких я мало не потонула.
За десять кроків до кафедри, до краю червоного басейну я сповільнилася.
А потім зупинилася.
Усі погляди були прикуті до мене, так само як тоді, коли я мало не померла. Навколо зібралися глядачі — свідки моїх мук.
Темлін широким жестом простягнув руку, злегка насупивши брови. Моє серце билося швидко, занадто швидко.
Мене мало не знудило.
Мало не знудило на килим із тих пелюсток, на траву і стрічки, які з’єднують підмостки і стільці, що їх оточують.
І між моєю шкірою й кістками щось билося, пульсуючи, піднімалося й давило, прямуючи моїм кровотоком…
Як же багато, занадто багато поглядів тиснуло на мене, було свідками кожного з моїх злочинів, усіх моїх принижень…
Я не знаю, навіщо взагалі надягнула рукавички, чому дозволила Аянті переконати себе.
Сонце згасало, але ще занадто сильно пекло. В саду бракувало простору. Звідси не втекти, як і від клятви, яка пов’яже мене з ним навіки, прикує його до моєї розбитої, змученої душі. Щось усередині мене тепер обурено вирувало, ця сила накопичувалася, ніби хотіла вихопитися назовні, і від цього моє тіло тремтіло.
Навіки — мені ніколи не полегшає, я ніколи не звільнюся від себе, не виберуся з тієї темниці, у якій відсиділа три місяці.
— Фейро… — озвався Темлін.
Його рука була випростана — він тягнувся до мене.
Сонце тонуло за крайкою західної стіни саду, тіні видовжилися, похолоднішало повітря.
Якщо я відступлю, вони почнуть перешіптуватися, утім я не можу змусити себе зробити останні кілька кроків, не можу, не можу, не можу…
Іще трохи — і я впала б, просто там, просто тієї хвилини — і тоді вони побачили б, яка я зломлена.
«Допоможіть мені, допоможіть, допоможіть», — благала кожного з них, кого завгодно. Я благала Люсьєна, який стояв у першому ряду, не зводячи з мене свого металевого ока. Благала Аянту, спокійну, терплячу й таку прекрасну в цьому каптурі. «Врятуй мене, будь ласка, допоможи. Витягни мене звідси. Припини це».
Темлін із виразом занепокоєння в очах ступив крок уперед.
Я відступила назад. Ні.
Він стиснув губи. У натовпі вчулося невдоволене ремствування. Між нами і над нами засяяли шовкові стрічки й пучки сяйва Фе.
Аянта промовила:
— Підійди сюди, наречена, і з’єднайся зі своїм коханим. Підійди сюди і дай добру пізнати тріумф.
Добру. Я не була добром. Я була — нічим, а моя душа, моя вічна душа, була проклята.
Я намагалася набрати повітря в легені, які зрадницьки стискалися, змушувала себе вимовити одне-єдине слово. Ні, ні.
Але говорити мені не довелося…
За моєю спиною пролунав гуркіт, ніби два велетенські камені наштовхнулися один на одного.
Люди почали падати, кричати, дехто зник у мороці, який щойно вивергнувся на нас.
Я повернулась і в темряві ночі, що розсіювалася, мов дим по вітру, побачила Різенда, який поправляв лацкани своєї чорної туніки.
— Здрастуй, Фейро, любонько, — промуркотів він.
Розділ 5
Я не повинна була дивуватися — Різенд з усього полюбляв робити видовище і вважав, що розлютити Темліна — це окремий вид мистецтва.
І ось він з’явився власною персоною.
Різенд, Вищий Лорд Двору Ночі, стояв поруч зі мною, і з нього, немов чорнило у воді, сочилася темрява.
Він повернув голову. Його чорне волосся, що відливало синявою, колихнулося від вітру, фіалкові очі сяяли в золотому світлі Фе. Він зупинив погляд на Темліні, простягнувши руку в тому напрямку, де стояли Темлін і Люсьєн, і їх стражники наполовину оголили мечі, розмірковуючи, як обійти мене та як схопити його…