— Ти ще отримаєш те, на що заслуговуєш, повіє.
Ніч вибухнула в тронній залі.
Люди закричали. І коли темрява розсіялася, Кейр стояв на колінах.
Різ залишався на троні. На його обличчі застигла маска крижаної люті.
Музика замовкла. З натовпу вийшла Мор, риси її обличчя спотворила вдоволена усмішка. І ось поруч неї з’явився Азріель, який стояв надто близько, щоб це могло бути просто випадковістю.
— Ти повинен вибачитися, — наказав Різ.
Моє серце тріпотіло від влади цього голосу, що віддає прямий наказ, від цієї чистої люті. М’язи напружилися на шиї Кейра, над губою виступив піт.
— Я сказав, — промовив Різ з жахливим спокоєм, — ти повинен вибачитися.
Намісник застогнав. І за мить…
Пролунав хрускіт — тріснула кістка. Кейр закричав.
Я дивилася… Дивилася, як його рука переламалася не в двох, не в трьох, а відразу в чотирьох місцях, шкіра в цих місцях натяглася й обвисла…
Знову хрускіт. Роздроблений лікоть. Мій шлунок стиснувся.
Кейр заридав, його обличчям потекли сльози — від злості й від болю водночас, судячи з ненависті, що блищала в його очах, коли він подивився на мене, потім на Різа. Але його губи промовили:
— Мені шкода.
Кістки на другій руці затріщали, ламаючись. Потрібні були чималі зусилля, щоб не здригнутися від цих звуків.
Різ посміхнувся, коли Кейр знову закричав, і звернувся до присутніх:
— Убити його за те, що він скоїв?
Тиша.
Різ посміхнувся. Потім звернувся до намісника:
— Коли прокинешся, не смій звертатися до лікаря. Якщо я дізнаюся, що ти не послухався…
Знову хрускіт. Мізинець Кейра різко вигнувся неприродним чином. Чоловік завив. Жар, що пульсував у моїй крові, обернувся на лід.
— Якщо дізнаюся, що ти мене не послухався… розірву тебе на шматки й закопаю в різних місцях, щоб ніхто ніколи не зібрав тебе знову докупи.
Очі Кейра розширилися від жаху. І ніби невидима рука обірвала його свідомість, він упав на підлогу.
Не звертаючись ні до кого особисто, Різ віддав наказ:
— Киньте тіло в його покої.
Двоє чоловіків, які з вигляду могли бути кузенами або братами Мор, метнулися вперед, піднімаючи Намісника. Мор дивилася на них, трохи глузливо посміхаючись, проте її обличчя зблідло. Він отямиться.
Різ сказав, що він прийде до тями.
Я змусила себе піти, поки Різ розпитував іншого придворного про якісь дрібниці.
Але вся моя увага залишалася прикутою до трону за моєю спиною, навіть коли я зупинилася поруч із Кассіаном, немов даючи можливість придворним наважитися підійти до мене, погратися зі мною. Але ніхто не насмілився цього зробити.
Ще довго після того, що сталося, я думала про Вищого Лорда, чиї руки, губи й тіло раптово змусили мене почуватися такою збудженою… Змусили мене палати. Це не допомогло мені забути, загоїти рани, не втамувало болю, просто я відчула себе живою. Ніби я цілий рік спала в кришталевій труні, а він щойно розбив її, струснув мене і змусив прокинутися.
Вищий Лорд, чия сила не лякала мене. Чия лють не розбивала мене на друзки.
І тепер я не знала, що мені з усім цим робити. Подумала: я по вуха в проблемах — який чудовий початок.
Розділ 43
Вітер ревів довкола мене й Різа, і, коли він розсіяв нас у небі над його Двором, ми, утім, опинилися не у Веларісі.
Ми стояли біля залитого місячним світлом гірського озера з висадженими навколо нього соснами, на узвишші над усім світом. Ми покинули Двір Жахіть так само, як і увійшли в нього, — зверхньо, несучи загрозу. Куди поділися Кассіан, Азріель і Мор із кулею, я найменшого уявлення не мала.
Ми стояли на березі біля самої води. Різ озвався до мене хрипким голосом:
— Прости мене.
Я здивувалася:
— За що ти вибачаєшся?
Його руки тремтіли — здається, він був розлючений через те, як Кейр назвав мене, як погрожував мені. Напевно, Різ розсіяв нас сюди, перш ніж вирушити додому, для того щоб поговорити наодинці, щоб його друзі нам не завадили.
— Я не повинен був дозволити тобі йти з нами. І не повинен був відкрити перед тобою цю частину нашого життя. Цю частину мене.
Я ніколи не бачила його таким зніченим, він ніколи не говорив так… Затинаючись.
— Зі мною все гаразд.
Я не знала, що йому сказати. Між нами обома щось сталося. І Кейр. Але це був мій вибір. Зіграти цю роль, вдягнути цей одяг. Дозволити йому торкатися мене. Але… Я повільно вимовила:
— Ми знали, що від нас вимагалося цього вечора. Будь ласка… будь ласка, не починай… опікати мене. Не так.