Він знав, що я мала на увазі. Він захистив мене в Підгір’ї, але ця первісна чоловіча лють, яку він щойно виплеснув на Кейра… Перед моїми очима промайнув той спогад — розтрощений кабінет, залитий фарбою.
Різ хрипко промовив:
— Я ніколи — ніколи — не залишу тебе, не замкну в кабінеті, не кину десь позаду. Але коли Кейр погрожував тобі, коли він назвав тебе… повією…
Так вони називали і його. П’ятдесят років усі сичали йому вслід ці слова. Я чула, як Люсьєн кинув їх йому просто в обличчя. Різ уривчасто видихнув:
— Важко втамувати свої інстинкти.
Інстинкти. Ніби… ніби хтось інший хотів утамувати інстинкти, захистити мене, сховати від усіх.
— Тоді тобі самому треба було краще підготуватися, — огризнулася я. — Тебе, здається, усе чудово влаштовувало, поки Кейр не сказав цього…
— Я вб’ю кожного, хто образить тебе! — загарчав Різ. — Я вб’ю їх усіх — і зроблю це дуже повільно. Ну ж бо! Ненавидь, зневажай мене за це!
Він важко дихав.
— Ти мій друг, — сказала я, і мій голос надломився.
Я ненавиділа сльози, що заструменіли моїми щоками. Я навіть не знала, чому я плачу. Може, тому що там, на троні поруч із ним, нехай навіть на мить, мені все здавалося справжнім, але, найімовірніше, це було не так. Принаймні для нього.
— Ти мій друг, і я розумію, що ти Вищий Лорд. Я розумію, що ти захищатимеш свій справжній двір і каратимеш, якщо йому щось загрожуватиме. Але я не можу… Я не хочу, щоб ти перестав ділитися всім зі мною або брати мене із собою кудись тільки тому, що це може загрожувати мені.
Темрява здригнулася, і крила за його спиною розкрилися.
— Я не він, — видихнув Різ. — Я ніколи не буду ним, ніколи не чинитиму, як він. Він замкнув тебе і дозволив згасати і вмирати.
— Він намагався…
— Припини порівнювати. Припини порівнювати мене з ним.
Ці слова змусили мене замовкнути. Я закліпала очима.
— Гадаєш, я не знаю, як пишуть історії? Як буде записана ця історія?
Різ схрестив руки на грудях, і я ніколи не бачила його обличчя більш відкритим і сповненим страждань, ніж зараз.
— Я Лорд Ночі, який викрав наречену Лорда Весни. Я демон, я нічний кошмар, і на мене чекає поганий кінець. Він золотий принц — герой, який отримає тебе як нагороду за те, що не помер через свою дурість і пиху.
«Усе, що я люблю, у мене віднімають», — зізнався він мені в Підгір’ї.
Але його слова роз’ятрили мене, і не важливо, що в глибині душі я була страшенно нажахана.
— А як щодо моєї історії? — зашипіла я. — Як щодо моєї винагороди? Як щодо того, чого хочу я?
— Чого ж ти, Фейро, хочеш?
У мене не було відповіді. Я не знала. Більше не знала.
— Чого ти хочеш, Фейро?
Я мовчала.
Його сміх був гіркий, тихий.
— Я так і думав. Мабуть, тобі варто замислитися над цим.
— Можливо, я не знаю, чого хочу, але, у всякому разі, не ховаюся за маскою, як робиш це ти! — Я просто кипіла. — Принаймні я даю змогу всім бачити, яка я — розбита, зломлена й усе таке інше. Так, ти носиш цю маску, щоб врятувати свій народ. Але як щодо інших твоїх масок, Різе? Як щодо того, щоб дозволити своїм друзям побачити твоє справжнє обличчя? Звісно, простіше цього не робити. Адже що станеться, якщо ти впустиш когось у свій світ? Що станеться, якщо вони побачать усе це і все одно підуть? Вони не будуть у цьому винні, адже кому потрібен увесь цей хаос?
Він здригнувся.
Наймогутніший Вищий Лорд в історії здригнувся. І я зрозуміла, що вразила його жорстоко — і глибоко.
Занадто жорстоко. І надто глибоко.
— Різе… — почала я.
— Ходімо додому.
Слова повиснули між нами, і я замислилася, чи візьме він їх назад — навіть коли мало не сказала, що Веларіс не був моїм домом. Але сама думка про ясне, свіже, синє небо Веларіса, про блискучі вогні міста…
Перш ніж я вирішила це сказати, він схопив мене за руку, не дивлячись в очі, і розсіяв нас.
Навколо ревів спустошливий вітер, вирувала темрява, холодна, чужа.
Кассіан, Азріель і Мор чекали нас у міському будинку. Я побажала їм усім доброї ночі. Різенда ж вони розпитували про те, що ж сказав Кейр, щоб так його спровокувати.
Я досі була в тій самій сукні, яка серед вогнів Веларіса мала вигляд вульгарний, але чомусь попрямувала в сад, ніби в пошуках очищення, що могли дати моїм думкам місячне світло і прохолода.
Хоча якщо насправді… Я чекала на нього. Те, що я йому наговорила…
Я була огидна собі. Він розкрив мені свої таємниці, довірився. А я кинула їх йому в обличчя. Бо знала, що це завдасть йому болю. І знала, що насправді я говорила не про нього.