Хвилини минали, ніч була досить прохолодна, ніби нагадувала, що весна лише на порозі, і я тремтіла, потираючи плечі, й дивилася, як на небі сходить місяць. Я слухала дзюрчання фонтану, музику міста… Він не прийшов. Я навіть не знала, що я йому сказала б.
Я знала, що він і Темлін різні.
Знала, що сьогодні гнів Різенда, що правив йому захистом, був виправданий і що в мене на його місці була б така сама реакція. Розповідь Мор про заподіяні їй страждання зробили мене спраглою до крові, я хотіла б жорстоко покарати їх усіх за це.
Я знала, що це був ризик. Знала, що сидітиму в нього на колінах, торкатимуся, використовуватиму його. Я використовувала його вже тривалий час. І, може, повинна сказати йому, що я не… що не хочу чи не чекаю від нього нічого.
Можливо, Різенд мав потребу фліртувати зі мною, дражнити мене тією ж мірою, як це було необхідно й мені, — щоб відволікатися і відчувати себе нормальним.
І, напевне, сказала йому все це, бо зрозуміла, що я, ймовірно, така сама — нікого до себе не підпускаю. І сьогодні вночі, коли він відсахнувся від мене, відчувши, який вплив має… У мене серце так і тьохнуло.
Я ревнувала до Крессиди. Була глибоко нещасна. Адже хотіла бути єдиною, кому він так усміхається.
Знала? Не можна так… Різ не назвав би мене повією, якби я хотіла цього… хотіла його. І байдуже, скільки минуло часу після Темліна.
І ніхто з його друзів не назвав би мене так — їх називали так само чи ще гірше. І вони навчилися жити із цим і любити — попри це.
Що ж, напевно, настав час сказати Різу. Пояснити, що я не хочу прикидатися. Не хочу відкидати те, що сталося, як жарт, чи план, чи маневр для Кейра.
І це буде важко, але… Я хотіла спробувати бути з ним. Спробувати стати кимось. Разом. Буде це просто секс чи щось більше або щось менше, я не знала. Але ми повинні це з’ясувати.
Я зцілилася — або зцілювалася — достатньо, щоб спробувати.
Якщо він теж хоче спробувати. Якщо не відсахнеться, коли почує, чого я хочу: його.
Не Вищого Лорда, не наймогутнішого чоловіка в історії Прифії.
Просто… просто його. Чоловіка, який послав музику в мою темницю; який підняв той ніж у тронному залі Амаранти, щоб боротися за мене, коли більше ніхто не наважився на це, і який продовжує боротися за мене відтоді щоднини, щоб не дати мені розвалитися і зникнути, перетворитися на ніщо.
І ось я чекала його в холодному, залитому місячним світлом саду.
Але він не прийшов.
Різ не з’явився за сніданком, не прийшов на обід. Його взагалі не було в міському будинку. Я навіть написала йому записку на аркуші паперу, який ми використовували останнього разу.
«Я хочу поговорити з тобою».
Я чекала пів години, щоб записка зникла. Але вона пролежала на моїй долоні, поки я не кинула її у вогонь.
Я була геть не в тому настрої, щоб вийти на вулицю, хоч день був пахучий, сонячний і повітря було наповнене ароматами цитрусових, свіжої трави та польових квітів. Тепер, коли в нас була куля, Різ, безсумнівно, вийде на контакт з королевами. Які, звісно, зволікатимуть, просто щоб підкреслити, що вони теж важливі персони, які мають владу.
Частина мене хотіла, щоб Різ переламав їм кістки так само, як і Кейру минулої ночі.
Я попрямувала через річку в апартаменти Амрен, сподіваючись вийти з нею на прогулянку, щоб прояснити думки.
Зима таки поступалася весні. На півдорозі я скинула пальто і несла його, перекинувши через руку. Сама ж спітніла під теплим кремового кольору светром.
Амрен сиділа в тій самій позі, у якій я бачила її останнього разу: згорблена над Книгою. Довкола неї була купа розкиданих паперів. Принесену кров я поставила на стіл.
Вона сказала, не відриваючись від Книги:
— А, ось і вона — причина, з якої Різ нагрубіянив мені вранці.
Я сперлася на стіл, насупившись:
— Куди він пішов?
— Вистежувати тих, хто вчора напав на вас.
Якщо в їх арсеналі були ясеневі стріли… Я намагалася вгамувати занепокоєння.
— Гадаєш, це був Двір Літа?
Кривавий рубін досі виконував на підлозі роль пап’є-маше для паперів, щоб їх не розносив річковий вітерець, що дмухав у розчинені вікна. Намисто від Варіана тепер лежало на столику поряд із її ліжком. Напевно, вона засинала, дивлячись на нього.
— Можливо, — відповіла Амрен, стежачи пальцем уздовж рядків тексту.
Вона справді заглибилася в Книгу, позаяк навіть не перервалася, щоб випити крові. Я вже хотіла піти, щоб не заважати їй, але вона повела далі: