— У будь-якому разі схоже, що наші вороги напали на слід магії Різа. Це означає, що вони можуть вистежити його, хай би де він розсіявся, і якщо він застосує магію… — вона нарешті звела голову, — всі ви залишаєте Веларіс через два дні. Різ хоче, щоб ви розмістилися в одному з іллірійських військових таборів — звідти ви полетите в людські землі, щойно королеви дадуть відповідь.
— Чому не сьогодні?
— Тому що завтра буде Зорепад, — сказала Амрен. — Ми святкуватимемо його всі разом уперше за останні п’ятдесят років. Різ має бути тут, серед його народу.
— Що таке Зорепад?
Очі Амрен заблищали.
— За межами нашої землі всі інші Двори святкують завтрашнє свято як Нінсар, День Насіння та Квітів.
Я здригнулася. Скільки ж часу я вже провела тут?
— Але Зорепад можна побачити лише тут, у Дворі Ночі. Тільки на нашій землі святкують Зорепад замість Нінсара. Чому так і все інше ти дізнаєшся сама. Нехай це буде сюрпризом.
Що ж, це пояснювало, чому містяни вже готувалися до якогось святкування: Вищі Фе й фейрі квапилися додому з букетами яскравих польових квітів, стрічковими гірляндами і їжею, підмітали й мили вулиці, вправно і спритно заклеювали вітрини крамниць.
— Чи повернемося ми сюди, після того як підемо? — запитала я.
Вона повернулася до Книги.
— Не скоро.
У мене в грудях щось обірвалося. Для безсмертного це «не скоро» може означати тривалий, дуже тривалий час.
Я сприйняла ці слова як запрошення покинути її й попрямувала до дверей, але Амрен сказала:
— Коли Різ повернувся сюди після Амаранти, він був ніби привид. Він прикидався, що це не так, але скидався на примару. А ти змусила його повернутися до життя.
Слова зависли в повітрі, і я не хотіла замислюватися над ними, коли все хороше, що я зробила, — усе хороше, що ми зробили одне для одного, — могло бути перекреслене мною, тим, що я сказала йому.
І я мовила:
— Йому пощастило, що в нього є всі ви.
— Ні, — виправила вона мене м’яко, як ніколи раніше, — це нам пощастило, що він у нас є, Фейро.
Я обернулася біля дверей.
— Я знала багатьох Вищих Лордів, — повела далі Амрен, схилившись над паперами, — жорстоких, хитрих, слабких, могутніх. Але ніхто з них не мріяв. Ніхто не мріє так, як він.
— Мріє про що? — видихнула я.
— Про мир. Про свободу. Про єдиний щасливий світ. Про щось краще в ньому — для всіх нас.
— Він гадає, що його запам’ятають лиходієм у цій історії.
Амрен пирхнула.
— Але я забула сказати йому, — тихо мовила я, відчиняючи двері, — що лиходієм зазвичай буває той, хто замикає дівчину й викидає ключ.
— Он як? — повела бровою Амрен.
Я лиш усміхнулася й відповіла:
— А він був тим, хто мене звільнив.
«Якщо ти переїхав в інший будинок, — написала я йому, коли повернулася від Амрен, — то міг би бодай залишити мені ключі від нього. Я постійно залишаю двері відчиненими, коли йду. Це може бути надто привабливо для місцевих грабіжників».
Відповіді не було. Лист навіть не зник.
Я спробувала ще раз після сніданку наступного дня, у святковий ранок Зорепаду.
«Кассіан сказав, що ти ображений, сидиш у Будинку Вітру. Така поведінка зовсім не пасує Вищому Лордові. Як же мої тренування?»
Знову жодної відповіді.
Усвідомлення моєї провини — і щось іще — заворушилося в мені. Я ледь втрималася, щоб не порвати на шматки папір, коли після ланчу написала третього листа.
«Це покарання? Чи то люди з твого Внутрішнього кола не дістають другого шансу, коли раптом розлютили тебе? Ти противний боягуз».
Я вийшла з ванної — місто за вікном гуло: тривала підготовка до святкування на заході сонця, — й кинула погляд на стіл, де залишила листа.
Він зник.
Нуала і Керрідвен прийшли, щоб допомогти мені вдягнутися, і я намагалася не дивитися на стіл — чекала, чекала й чекала відповіді.
Але її не було.
Розділ 44
Мовчання Різа, яке заплутало наші стосунки, хорошого настрою не додавало. І все ж коли через годину я подивилася в дзеркало, то не відразу повірила, що бачу в ньому себе.
За останні кілька тижнів я відчула полегшення від того, що стала спати, мені не снилися кошмари й мене не нудило, коли я сідала за обідній стіл.
До обличчя й тіла повернулися колишні обриси. Людському організму на таке відновлення знадобилися б довгі тижні, у мене ж усе відбулося значно швидше завдяки диву, створеному безсмертною кров’ю.