Але із жестом його руки вони завмерли.
Бліда мов крейда Аянта повільно відступила.
— Яке миле весілля, — мовив Різенд, засовуючи руки в кишені.
Охоронці не виймали мечів із піхов. Частина натовпу, що залишилася, відступала назад, дехто перелазив через сидіння, щоб хутчіше втекти звідси.
Різ оглянув мене й цокнув язиком, дивлячись на мої шовкові рукавички. Хай там що було в мене під шкірою — все воно завмерло і застигло.
— Забирайся до дідька, — прогарчав Темлін, наближаючись до нас і випускаючи кігті.
Різ знову клацнув язиком.
— Е ні. Треба отримати те, що мені належить, — ми з любою Фейрою уклали угоду.
У мене в животі немов утворилася діра. Ні… Ні, тільки не зараз.
— Ти порушуєш угоду. Ти ж знаєш, що в разі непослуху трапляється, — правив своєї Різ, посміхаючись, поки натовп розбігався в нього за спиною. Він кивнув у мій бік. — Я дав тобі три місяці волі. Могла б бодай удати, що рада мене бачити.
Я так тремтіла, що була не в змозі щось йому відказати. Очі Різа блиснули неприязню.
Вираз його обличчя змінився, коли він знову подивився на Темліна.
— Я забираю її.
— Ти не посмієш, — прохрипів Темлін.
Позаду нього поміст спорожнів. Аянта разом з більшістю присутніх зникла.
— Хіба я завадив? Я був упевнений, що все вже скінчилося.
Різ посміхнувся мені, і його посмішка сочилася отрутою. Він знав, — через цей зв’язок, через магію, яка була між нами, — знав, що я збиралася сказати ні.
— Принаймні мені здалося, що Фейра так вважає.
Темлін повторив:
— Дай нам завершити церемонію…
— Та й ваша Вища Жриця, гадаю, поділяє мою думку, — вів далі Різенд.
Темлін скам’янів, подивившись через плече й побачивши, що вівтар порожній. Коли він знову обернувся до нас, його кігті наполовину сховалися.
— Різенде…
— Я не в гуморі, щоб торгуватися, — урвав його Різ. — Хоч упевнений, що міг би повернути це на свою користь.
Я сіпнулася, відчувши доторк його руки на своєму лікті.
— Ходімо.
Я не зрушила з місця.
— Темліне, — видихнула я.
Темлін ступив мені назустріч, його золотава засмагла шкіра посвітлішала, але він не спускав очей з Різа.
— Назви свою ціну.
— Не переймайся, — промуркотів Різ, беручи мене під руку. Кожен дотик був огидний і нестерпний.
Він забере мене до Двору Ночі, подібно до якого, як гадали, Амаранта створила Підгір’я — місце тортур і смерті.
— Темліне, будь ласка…
— Як драматично, — оскалився Різенд, притискаючи мене до себе.
Але Темлін не ворухнувся, а його кігті геть сховалися під гладкою шкірою. Він спрямував свій погляд на Різа, вищирившись:
— Якщо заподієш їй кривду…
— Знаю, знаю, — промовив Різенд, розтягуючи слова. — Я поверну її за тиждень.
Ні… Ні, Темлін не міг так говорити, адже це означало, що він відпускає мене. Навіть Люсьєн звів здивований погляд на Темліна. Обличчя його зблідло із люті.
Різ випустив мій лікоть, натомість обійняв мене за талію, притиснув до себе і прошепотів на вухо:
— Тримайся.
Темрява загуркотіла, вітер жбурляв мене навсібіч, земля зникла з-під моїх ніг, усе навколо зникло. Залишився сам Різ, якого я ненавиділа, притискаючись до нього. Ненавиділа всім серцем…
Потім темрява зникла.
Перше, що я відчула, — це запах жасмину. Потім побачила зірки. Океан зірок мерехтів над сяйливими колонами з місячного каменю, які оточували карколомну панораму нескінченних, увінчаних сніговими шапками гір.
— Ласкаво прошу до Двору Ночі, — промовив Різ.
То було найпрекрасніше місце, що я колись бачила.
Будівля, де ми перебували, була розташована на вершині гори із сірого каменю. Простір довкола нас був відкритий усім стихіям. Тут не було вікон, лише підносилися колони та погойдувалися від леготу, що пахтів жасмином, завіси з тонкої павутинистої тканини.
Тут мала діяти якась магія, що серед зими зберігала повітря теплим. А водночас на верхів’ях гір лежав сніг, і з них вітри змітали снігову вуаль, розсіюючи її навкруги туманом.
Невелика вітальня, обідня й робоча зони були розташовані тут же, відокремлені завісами, або пишними рослинами, або товстими килимами, розстеленими повсюди на підлозі з місячного каменю. Кілька кольорових куль похитувалися під подихом вітру, а з арок під стелею звисали ліхтарики з кольорового скла.
Ні тобі криків, ні стогонів.
За моєю спиною височіла стіна з білого мармуру, у якій де-не-де були зроблені дверні отвори, що вели до сходів, освітлених притлумленим світлом. Решта Двору Ночі мала міститися там. Не дивно, що я не чула криків: вони могли не долинати звідти.